Читати книгу - "Служниця для божевільного графа, Делісія Леоні"

Тіло обдавало знайомим жаром, ніби я знову відчував його. Але це лише спогади тієї пристрасті, що розливалось колись по тілу. Спогади з минулого. Ще кілька ночей таких снів і я накинуся на Дарію, як голодний звір. Та й не бажано мені її зараз бачити. Не зможу не роздягнути її очима, не зможу не видати себе. І боюсь, що злякаю. І вперше висловлюю подяку богам, що я демонів інвалід. Інакше б точно... зробив помилку.

І що за наслання з цими снами? Магія? Зілля? Я намагався зрозуміти себе та ці нові почуття. Закохатися в служницю? Мені вчора вже неодноразово натякнули на те, хто вона є. І я знав, що з цим мені нічого не можна зробити. Вона – реса. Я – граф. Навіть, якби я був здоровим, я нічого не міг їй запропонувати. Так, я спав зі служницями. У молодості було всяке. Але саме з Дарією я не зміг би так вчинити. Ті були... вони раді були здобути непоганий гонорар за свою роботу. Але Дарія... інша. Просто скористатися нею? Нізащо. Але й іншого я нічого не міг їй запропонувати. Навіть якщо подумати про... шлюб, мені ніхто не видасть дозволу. Зробити її коханкою? Вона не заслуговує на це. Та й слід пам'ятати, хто я тепер.

І взагалі, мене лякали мої власні думки. Шлюб із ресою? Сказали б мені про це півроку тому - я розцінив би це як образу. Ні, ні про який шлюб і не йшлося... швидше за все, це просто чоловічий потяг. Назвемо це: побічний ефект від одужання.

І коли Соур привів Аурі, я вирішив ризикнути і перевірити свої почуття. Вона довго була моєю коханкою. І в нас з нею були досить теплі та ніжні стосунки. Вона мені подобалася. Правда я все одно не хотів проводити навіть з нею ночі до світанку. Хоч пристрасть між нами і здавалася мені справжньою та непідробною. Аурі просто... була черговою коханкою, в якій я намагався знайти... своє Джерело.

— Віторе, ти можеш у це повірити? Коханий! Я так чекала на це! І я така щаслива, що ти дав згоду! Я шалено щаслива, навіть без весільної сукні і всієї цієї весільної суєти!

Аурі підбігла до мене і обняла за шию. Її очі світилися... непідробним щастям. Я дивився на її губи та намагався зрозуміти свої почуття. Обійняв за талію і притяг до себе на коліна, навіть не чуючи її щебетання. І як давно я не цілувався? Як давно не вдихав цей солодкий аромат? Крім, як уві сні...

Аурі не забарилася і перша припала до моїх губ. Я відповів їй з тією ж пристрастю, з якою вона мене цілувала. Я намагався відчути ті ж емоції, ті ж почуття, що я відчував уві сні.

Як я там казав? Побічний ефект від одужання: раптове бажання? Але з кожною секундою я все виразніше розумів: я не відчуваю і краплі з тих почуттів, які відчував до Дарії. Принаймні в тих же проклятих снах!

Я був сконцентрований на своїх емоціях, що не встиг відчути її прихід. Аурі різко відсторонилася, коли ми почули звук посуду, що розбився.

Усього кілька секунд і двері зачинилися, але я встиг побачити її.

— Боги, вона мене так налякала! Чому вона не постукала? - вигукнула дівчина, що продовжувала сидіти на моїх колінах.

Вперше в житті я відчув себе... повним дурнем! Немов якийсь юнак не можу сам розібратися у своїх почуттях та бажаннях! Ідіот!

— Встань! - дуже різким голосом наказав я, злякавши Аурі і подумки вибрався.

Мене навіть занудило від усвідомлення всього, що я наробив. Я під'їхав до дверей, але не наважився їх відчинити. Спробував узяти себе в руки, адже... Дарія просто... не чекала. Вона просто... злякалася і випустила з рук піднос. Адже вона... не закохана в мене. І їй точно не сняться такі сни, як мені! І вона не відчуває і долю тих почуттів, що відчуваю я. Так, вона просто злякалася... І якась дивна гіркота оселилась у душі від цієї думки.

— Віторе? Хочеш я...

— Ні.

Я дивився на двері, ніби намагався побачити крізь них Дарію. Дівчинці треба заспокоїтись.

Я відчув дотик до руки.

— Віторе, вибач мені, я так увірвалася до тебе. Ти, може, погано почуваєшся? Адже я абсолютно не знаю що з тобою і як мені тобі допомогти.

— Все гаразд, — відповів я і повернувся до столу. - Тобі вже надіслав король наше свідоцтво? - вирішив змінити тему я, а також виграти час, щоб взяти себе в руки.

— Так. Хіба ти ще не одержав?

— Ти збираєшся жити у моїй оселі? – я також отримав папери, і був не в захваті від умов короля. Лише сподівався, що до моєї нової «дружини» вони ще не дійшли. Помилявся.

Моє запитання її, здається, дещо здивувало.

— Ти проти? Я думала, що ти... згоден був на наш шлюб. Хіба ні? - Аурі сіла в крісло навпроти мене. В її очах майнуло щире нерозуміння.

— Ні. Король мене змусив, - чесно відповів я, розуміючи, що ступаю на слизьку доріжку. Але я не хотів подарувати Аурі надію на якесь спільне майбутнє.

— І як він змусив тебе? – обережно спитала вона.

— Аурі, пробач мені, що так... вийшло.

— Віторе, я хочу почути відповідь.

— Це був його наказ. Наказ одружитися на тобі, щоб твій батько завдяки моєму стану зміг отримати місце в Раді. Його Величності потрібна підтримка твоєї родини.

— Завдяки твоєму стану? - щиро здивувалася Аурі, не вірячи у почуте.

— Так. Усі ставлять ставки на мою смерть. Ти станеш заможною вдовою. Але навіть без цього, ти стала графинею де Лівон, і цей статус уже допоможе королю провести твого батька до Ради. Це якщо вірити Його Величності, - наголосив я.