Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

Окрема стаття документа присвячувалась боротьбі з «корупцією»: «Оскільки всілякі утяження та здирства вірним людям походять найшвидше від владолюбних накупнів, які не покладаються на свої заслуги, прагнучи неситою пожадливістю для свого приватного пожитку військових та посполитих урядів, зваблюють гетьманське серце корупціями і завдяки цьому втискуються без вільного обрання понад слушність та право чи на полковничі уряди, чи на інші посади — щодо цього конечно постановляється, щоб ясновельможний гетьман не заводився жодними, хоч і найбільшими датками та респектами, нікому за корупції полковничих урядів та інших військових та посполитих начальств не давав і насильно на них нікого не встановлював, але завжди як військові, так і посполиті урядники мають бути вибрані вільними голосами».

Не менш актуально звучало й положення щодо необхідності проведення ревізії земельного фонду («військових добр»). Конституція постановляла перевірити за допомогою спеціально обраних комісарів, кому належать військові землі, з тим аби згодом Генеральна рада вирішила, «кому годне належить, а кому не належить військові добра і маєтності тримати».

Загалом же варто зауважити, що проблеми, озвучені творцями в Конституції 1710 р., справді були актуальними для державного життя Гетьманату. Пропозиції щодо їхнього вирішення в одних випадках базувалися на традиції, в інших — носили чітко виражений новаторський підхід. Чи були шанси для успішної їхньої реалізації на практиці (у випадку сприятливої зовнішньополітичної кон'юнктури) — вочевидь, були. Проте шлях до реалізації положень, які зачіпали життєві інтереси чималої частини козацької старшини, однозначно був доволі важким і потребував чималої політичної волі гетьманського уряду та провідної старшинської верстви.

«Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала.» Лівобережжя як поле реформаторських експерементів Петра I та його наступників

«У Івана — плахта, а в Насті — булава»?

Україна в «післяполтавську» добу

Події осені 1708-го посилили недовіру Петра І до козацької старшини. Отож, скажімо, зважившись на генеральний бій зі шведами під Полтавою, монарх повідомляє про своє рішення всіх російських командирів, але з застереженням: «...объяви о сем гетману, но только то, что к нему писано, с него посылаю к вам копию, а что атакованіе непріятеля от нас будет, не объявляй, дабы не пронеслось, но секретно сіє дело держи».

Хоча, справедливості заради, треба сказати, що, попри довіру Петра І до Мазепи, ще у червні 1708 р. він розпорядився приставити до гетьмана свою довірену особу — стольника Федора Протасьєва, доручивши «всегда бать при нем, господине гетмане, и когда б он, гетман, в поход с войском пойдет, идти с ним, не остався». З огляду на перехід Мазепи на бік Карла XII покладене на нього завдання Протасьєв не виконав, отож в першій половині 1709 р. вже при новому українському регіментарі, Іванові Скоропадському, у статусі «міністра», приставленого «как бы для надзирания его, гетмана, поступков», бачимо підполковника князя Василя Долгорукого. Щоправда, невдовзі князь отримав призначення їхати послом до Данії, а при гетьманському уряді з'явився ближній стольник Андрій Ізмайлов. Відразу після Полтавської битви було й офіційно оформлено існування нової контролюючої інституції. Указ царя від 18 липня 1709 р. закріпив існування при гетьманові інституту царського резидента, в обов'язки якого покладалось і слідкувати за переміщенням запорожців на кордонах Гетьманату, і контролювати зовнішньополітичні акції гетьмана, і наглядати за дотриманням останнім процедури призначення на старшинські посади та звільнення з них. Видана ж 27 липня таємна інструкція зобов'язувала резидента «смотреть накрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и старшине и в полковниках никакой шатости к измене и возмущению народу не было, и разведывать того накрепко всякими способами».

Для запобігання «зради» резидентові дозволялось у разі потреби використовувати два піхотні полки російської армії, введені до нової гетьманської столиці Глухова восени 1708 р., а також інші драгунські полки, розквартировані в Україні. Особлива увага зверталась на виявлення «в разговорах и во всяких обхождениях, кто из старшины и из казаков к стороне великого государя доброжелательны и какого уряда достойны». Надалі повноваження резидентів уточнювались і доповнювались. Таємна інструкція 1718 р. зобов'язувала резидента серед іншого й таке: «...со временем и пристойным образом внушать народу малороссийскому, что царское величество содержит их при милости своей при данных им привилегиям, а что им от полковников и старшины бывают тягости, то чинят они собой, о том царскому величеству не ведомо», інакше він обов'язково «их милостиво оборонил бы».

Спершу, коли ще існувала загроза військового конфлікту з Туреччиною, а на українських кордонах стояли війська гетьмана Орлика, уряд Петра І хотів у будь-який спосіб зняти суспільну напругу, спричинену запровадженням нового інституту. Зокрема, резидентові було суворо заборонено привертати увагу до своїх владних повноважень. У вересні 1710 р. князя Ізмайлова навіть відкликали з України за те, що він підписав разом із гетьманом «увещивательную» грамоту до запорожців. Утім надалі від такої обережності Москва відмовилась. І наступник Ізмайлова, стольник Протасьєва, свідомо переймав гетьманські повноваження, що породжувало ситуацію двовладдя. Скажімо, куземинський сотник В. Павленко, покараний Генеральним судом за тяжкі злочини «изнурание чести рейментарской, подзор грошоробства, людськое забойство, чарованіе матері» сидінням прикованим за шию до гармати впродовж семи тижнів, звернувся з апеляцією до царського представника та отримав від нього полегшення покарання, що логічно викликало осуд полчан злочинця.

Запровадження інституту резидентів не лише ставило гетьманський уряд під контроль царської влади, а й суттєво обмежувало його повноваження, породжувало відчуття двовладдя. Появу царського представника в гетьманській резиденції українське суспільство зустріло негативно. У лютому 1710 р. київський генерал-губернатор Д. М. Голіцин доносив канцлеру, що гетьманський посланець до Москви в розмові з колишнім чигиринським сотником Невінчаним, крім інших «крамольних» речей, говорив і таке: «что наши и за вольности? Министр, который при гетмане, всякое письмо осматривает».

Обмеженість влади гетьмана Скоропадського, що особливо виразно помічалась на тлі гетьманування його «самодержавного» попередника гетьмана Мазепи, породжувала в українців не лише невдоволення, а й злу іронію. Саме в цей час уходить у вжиток примовка «У Івана — плахта, а в Насті — булава», маючи на увазі наявність більших владних можливостей вольової гетьманші Анастасії порівняно з її «уплахтованим» чоловіком з гетьманським званням. Утім не вина гетьмана була в тій дивній владній ситуації, що запанувала в Гетьманаті після Полтави. Чи принаймні не лише його одного в тому була провина. Адже