Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Незважаючи на цю невдачу, дівчина в цілому була задоволена своїм задумом — і знову негайно взялася до роботи. Вона спробувала зробити ще кілька сурогатних тіл, перевіряючи, як легко буде ними керувати. Перше тіло — фігурка з паличок, схожа на чоловічка з дитячого малюнка, — містило менше речовини, ніж попереднє. Кіті зуміла завадити йому розпастись, проте виявила, що шалені сили, які нуртують довкола, просто зминають його, наче комара-довгоніжку. Наступне тіло — кривуляста ковбаса зі щупальцем спереду, — виявилось надійнішим, але страшенно потворним. Третє — звичайнісінька куля — було набагато міцніше й простіше в керуванні, і в цій подобі Кіті пощастило просунутись на значну відстань, спокійно пливучи серед хаосу.

«Головне — що немає кінцівок, — подумала Кіті. — Куля — це найкраща форма. Вона спонукає до порядку».

Ця подоба й справді впливала на довкілля, бо невдовзі дівчина почала помічати певні зміни в речовині, крізь яку пропливала її куля. Досі барвисті кривульки, мерехтливі вогники, миттєві образи були цілком нейтральні — і ніяк не взаємодіяли з нею, плаваючи собі де завгодно. Але тепер — можливо, завдяки рішучості, з якою Кіті керувала кулею, — вони немовби помітили її. Кіті відчувала це за рухом смуг і спіралей — він зненацька став ніби певніший, цілеспрямованіший. Клапті світла почали трохи змінювати напрям — стрімко підлітали до кулі, а потім неначе сахались її, ніби охоплені сумнівом. Це тривало знову й знову — спіралі та спалахи ставали дедалі більші й численніші. Вони немовби просто цікавились нею, однак цікавість ця була лиховісна — наче в акул, що збираються навколо плавця, — тож Кіті вона не сподобалась. Вона сповільнила рух своєї кулі і обережним зусиллям волі — вона вже почувалася впевненіше — розосередилась у вирі матерії. Залишивши незмінну кулю в центрі, вона просувалася вперед, відштовхуючи найближчі, найзухваліші кривульки: ті танули й розвіювались.

Проте успіх, якого вона добилася таким чином, виявився нетривалим. Щойно Кіті похвалила себе за силу волі, як із основної прозорої маси витяглось прозоре щупальце, вдарило в її кулю — і відірвало шматок. Поки Кіті намагалась виправити пошкодження, з іншого боку вистрелило ще одне щупальце — й видерло ще один шматок кулі. Дівчина заходилася шалено відбивати ці удари. Маса довкола неї тремтіла й пульсувала. Всюди спалахували сузір’я вогнів. Кіті вперше стало по-справжньому страшно.

«Бартімеусе! — подумала вона. — Де ти?»

Довкілля немовби відгукнулось на це ім’я: навкруги зненацька спалахнули й згасли нерухомі образи — тепер уже чіткіші й певніші. Деякі з них протрималися досить довго, щоб Кіті встигла роздивитись їхні подробиці: постаті, обличчя, клапті неба, один раз — навіть якусь будівлю, дах із колонами. Постаті були людські, але в якомусь незвичному вбранні. Ці швидкоплинні картини нагадували Кіті про давно минулі події, що самі собою спливали в пам’яті. Однак це були не її спогади.

Ніби у відповідь на цю думку раптовий спалах у вирі хаосу, досить далеко від Кіті, перетворився на образ, який протримався довго. Образ був укритий тріщинами — ніби його знімали розбитим об’єктивом, — однак те, що він показував, було видно досить чітко: батьки Кіті, що стояли, держачись за руки. Дівчина побачила, як мати манить її рукою:

«Кіті! Повертайся до нас!»

«Забирайтесь!» Цей образ неабияк перелякав дівчину. Так, це ілюзія — звичайно ж, ілюзія! — проте від цього вона не ставала приємнішою. Увага Кіті розосередилась, вона частково втратила контроль над своєю кулею — і над острівцем відносного порядку. Куля викривилась і всохла, зусібіч до неї потяглися щупальця.

«Кіті, ми тебе любимо!»

«Геть!» Вона знову розігнала щупальця. Образ тата й мами моргнув і пропав. Кіті з похмурою рішучістю повернула кулі її колишню подобу. Дівчина дедалі більше потребувала її, щоб зберігати хоч якийсь контроль над собою, хоч якесь відчуття, що вона — це вона… Тепер вона ще дужче боялася його втратити.

Перед нею замерехтіли інші — найрізноманітніші, ще швидкоплинніші — образи. Деякі, хоч вона ледве встигала їх розгледіти, мали видатись їй знайомими: вони залишали непевне відчуття хвилювання і втрати. Розсип вогнів… і ще одна картинка, далека-далека: старий, що спирається на ціпок. А в нього за спиною — стіна пітьми…

«Кіті, рятуй! Воно наближається!»

«Пане Пенніфізере…»

«Не кидай мене!» Постать озирнулася через плече, скрикнула з жаху… і видиво зникло. І тут-таки з’явився інший образ: жінка, що біжить між колонами, за якою женеться щось чорне й швидке… Білий спалах серед тіней… Кіті зосередила свою увагу на кулі. Дурниці! Це просто ілюзії, порожні й безглузді! Вони нічого не значать!

«Бартімеусе!» — знову подумки покликала вона, цього разу благально. І знову це ім’я збурило довколишні вогники й барвисті кривульки. Поблизу з’явилась чітка, виразна постать Якуба Гірнека з сумною усмішкою.

«Тобі завжди хотілося бути надміру незалежною, Кіті. Чому б тобі просто не здатись? Залишайся краще з нами. Не повертайся назад, на Землю. Тобі там не сподобається…»

«Чому?» — мимоволі запитала вона.

«Бідолашка! Сама побачиш. Тепер ти не така, як раніше».

Поряд з’явився ще один образ — високий смаглявий чоловік, що стояв на порослому травою пагорбі. Обличчя в нього було суворе:

«Навіщо ти прийшла дошкуляти нам?»

А ось жінка у високій білій намітці на голові, що бере воду з криниці:

«Дурна ти, що прийшла сюди. Тобі тут не раді».

«Я прийшла по допомогу».

«Тут ти її не дістанеш!» Образ жінки насупився й зник.

Смаглявий чоловік обернувся і подався з пагорба вниз.

«Навіщо ти дошкуляєш нам? — запитав він ще раз, озирнувшись. — Ти завдаєш нам болю!» Спалахнуло світло — й він так само пропав.

Якуб Гірнек знову сумно всміхнувся:

«Здавайся, чарівнице. Забудь себе. Тобі все одно не повернутися додому».

«Я не чарівниця!»

«Так, правда. Тепер ти ніщо». Його обплутала дюжина щупалець, він затріскотів — і розсипався на безліч друзок, які попливли геть.

«Ніщо…» Кіті поглянула на свою кулю — вона тим часом танула, наче сніг. Від решток її поверхні відлітали дрібні шматочки, кружляли, ніби підхоплені вітром, — і мчали геть, щоб приєднатися до нескінченного навколишнього вихору. Так, вона тепер справді ніщо — істота, позбавлена матерії, ні до чого не прив’язана. І не варто вдавати, ніби це не так.

Та й інше — теж правда: вона не знає, як повернутися додому.

Її воля згасла. Вона дозволила кулі розвіятись — її рештки закрутились, наче дзиґа, й поринули в