Читати книгу - "Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек"

Я закрила за собою двері, притулилася до них спиною і нарешті видихнула.

Все це — розмова, погляди, холодна байдужість Густава, підозрілий інтерес Тома — виснажило мене більше, ніж випробування.

Я підійшла до ванни, наповнила її гарячою водою та занурила пальці. Тепло огорнуло мене, змушуючи напругу трохи відступити.

Роздягнулася, занурилася у воду і заплющила очі.

Думки хаотично крутились.

Амарія… Що з нею сталося? Вона б не зникла без причини, вона ж не покинула мене? Можливо вона бунтівниця імперії, але сімʼя для неї важливіша за бунт…

А можливо ні? Вона вже один раз хотіла втекти…

Густав щось знає. Том теж.

Я стиснула пальці у кулак, але потім змусила себе розслабитися. Я повинна бути обережною.

Коли вода починала остигати, я вийшла та одягнула улюблену сорочку. Принаймні це давало ілюзію комфорту.

Але коли я повернулася до дзеркала, щоб розчесати волосся, почула, як двері тихо відчиняються.

Я різко обернулась. Моє тіло напружилось, почула, як двері зачинились та кроки повільно підходили до ванної.

В руках моїх почала сочитись магія вогню та я вирішила вийти. 

- Том? — мій голос звучав рівно, але в грудях щось стиснулось. Швидко погасила свою магію, щоб не показати йому страху.  - Що ти тут робиш?

- Це і моя спальня також, — відповів він, усміхаючись так, ніби нічого дивного не відбулось.

Я не встигла відступити, як він уже опинився поряд. Його руки лягли на мої плечі, холодні пальці ковзали по моїй шкірі.

- Я так сумував, — прошепотів він і нахилився, щоб поцілувати мене в шию.

Мені хотілось відсторонитися, але я знала — різкий рух лише розпалить його азарт.

- Том… — намагалась сказати я, але його губи продовжили торкатися моєї шкіри.

- Ти навіть не уявляєш, як довго я чекав цього моменту… — його голос низький, майже тягучий.

Мене охопив холодний страх.

Я ступила назад, і він рухався за мною.

Ми опинились біля підвіконня.

Том зупинився, і його очі потемнішали.

- Я помітив… — його голос став тихішим, небезпечнішим. — Ти зняла обручку.

Він стояв дуже близько. Надто близько.

Я відчула його дихання на своїй щоці, і серце починало  шалено калатати.

- Її вкрали в Інвідії, — сказала я, намагаючись говорити рівно. — Як і мій меч.

Мить тиші.

Том нахилив голову, уважно розглядаючи мене.

- Вкрали? — він протягнув слово, і в його голосі чувся ледь прихований сумнів.

Він дивився просто мені у вічі.

Його пальці м’яко торкнулись мого зап’ястя.

Я стримала порив вирвати руку.

- Шкода, — нарешті промовив він, але в його голосі не було жалю.

Лише гра.

Я зрозуміла, що знаходилась в пастці та намагалась зберігати спокій. 

- Том, я дуже втомлена, — сказала тихо, хоча шум серця стукав у скронях. — Мені потрібно гарно виспатися.

Я чекала, що він відійде, але він не зробив жодного кроку назад.

Навпаки, його пальці сильніше стиснули моє зап’ястя.

- Ти завжди була такою впертою, — сказав він, дивлячись мені прямо у вічі.

Пальці неспішно проводили по моїй руці, але дотик не здавався ніжним.

Це володіння.

Я відчула, як напружуються всі м’язи, хоч зовні залишалася незворушною.

- Звісно, ти повинна відпочити, — його голос був м’який, навіть майже лагідний.

Але я чула в ньому щось інше.

Щось, що змушує мене відчувати холодний страх. Він нахилився ближче, ніби хотів поцілувати мене ще раз, але я ледве помітно відхилила голову назад.

Том зупинився, його губи розтягнулись у легкій усмішці, але очі не усміхались.

- Добраніч, моя кохана, — сказав він нарешті і розтиснув пальці.

Я відчула, як на шкірі лишився холодний слід його дотику.

- Добраніч, — м’яко відповіла, хоча всередині вже знала, що я більше не відчувала затишку ні в цій кімнаті, ні в цьому палаці.

Це місце, яке колись було домом, тепер здається пасткою.

Том направився у ванну, явно задоволений моїм непідкореним страхом. Він навіть не обернувся, знаючи, що я нікуди не подінусь з палацу.

Я ж стояла, відчуваючи, як по спині пробіг холод. Двері залишились прочиненими, звук води заповнював кімнату. Я повільно відступила, серце гупало у вухах.

Куди йти? Я не можу спати з ним в одному ліжку. Я в пастці.

Кожен крок здавався відлунням приреченості. За стінами цього палацу мене не чекає свобода. 

Тікати? Але куди?

Я залишилася сама.

Мої пальці стиснули тканину сорочки, ніби це могло мене заспокоїти. Але відчуття небезпеки, немов липке павутиння, все тугіше обплутувало мене.

Мені треба вирватися, хоча б з цієї кімнати.

Я йшла коридорами, стискаючи пальці в кулак. Темрява вже давно заполонила палац, лише подекуди горять каганці, кидаючи довгі тіні на стіни. Але найбільше мене непокоїла не темрява, а відчуття.

Відчуття, що за мною стежать.

Я раз по раз оберталася, намагаючись уловити хоч якийсь рух, хоч натяк на присутність. Але позаду лише пусті коридори.

Я зробила ще кілька поворотів, збиваючи слід, перш ніж попрямувала до гвинтових сходів, які ведуть на горище.

Двері тихо проскрипіли, коли я їх відкрила, і так само зі звуком зачинились за мною. Я клацнула засувом. Лише зараз дозволила собі видихнути.

Горище.

Єдине місце в цьому палаці, де я ще можу відчути хоч крихту затишку.

Повітря тут було сире й холодне. Величезні дерев’яні балки прорізають простір під похилим дахом, між ними висять павутиння. Слуги зносили сюди все, що ставало непотрібним у палаці старі меблі, порвані завіси, поламані скрині.

Але колись, дуже давно, це було нашим місцем.

Місцем, де ми з сестрами ховались від усього світу.

Я пам’ятаю, як ми з Аделією й Амарією забиралися сюди, коли були дітьми. Як будували фортеці з подертих ковдр і уявляли, що цей хаос навколо — наш власний світ. Згодом Аделія покинула ці ігри, але я з Амарією ще довго приходили сюди, щоб сховатись від суворого життя при дворі.