Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

— Це інше місце. Там не так холодно й зовсім не людно. Ходімо зі мною.

Його очі так яскраво, так щиро палали, що вона просто не могла відмовити, тож поклала руку в його — і за мить вони разом зникли.

— Де це ми? — Її погляд кружляв навкруги, хапаючись за зовсім нові деталі.

Люсі до останнього думала, що він перемістить її на бал чи кудись в Академії, але ні. Тут було відкрите небо, стіна з якоїсь незвичайної червоної цегли, витончені перила з різьбою й вид неймовірної краси на безкрає нічне місто. А ще тепло. І повітря наче мало інший запах, більш квітучий.

— На балконі Гефестського палацу, — сказав Арон, усміхнувшись із дитячою втіхою. — Гарно?

Досі зачудовано витріщаючись на прекрасний краєвид, вона, поклавши руки на перила, змогла лише промовити:

— Стільки вогнів.

— Умгу. У нічній темряві Гефест неначе оживає. Просто як ти.

Люсі його майже не слухала. Її думки безсоромно вкрало сяюче місто вогняних магів. Ця складна архітектура й звивисті алеї. Вона так довго мріяла тут побувати, що зараз їй і не вірилося, що вона справді тут. Навіщо було стільки років ховати таку красу за стіною полум’я? Хіба ж це справедливо? Поділ Елендору — велика помилка, якої ніколи не мало б статися.

У полоні змішаних почуттів, Люсі й не помітила, як Арон підійшов ближче й поклав руку на перило впритул до її.

— Озирнешся?

Насилу відірвавши погляд, вона раптом виявила за своєю спиною невеликий круглий столик, на якому стояла чорна пляшка вина, на вигляд явно кращого за те пійло з комори; келихи; сирна та м’ясна нарізка й тарілочка дивакуватих фруктів, яких вона раніше й не бачила. Це, звісно, чудово, але в голові Люсі раптом луснула струна. А все через кількість стільців та келихів — їх лише по два.

— Це ти підготував? — запитала вона, намагаючись не виказувати свого збентеження.

Дурна ідея перед майстром емоцій, чесно кажучи.

— Це занадто? — запитав Арон.

Усмішка на його обличчі почала згасати.

— Ні, я… — Їй було важко тримати рівне дихання. — Я не зовсім розумію, що відбувається.

— Я запрошую тебе на побачення. На спільну вечерю, якщо точніше.

Його, здавалося б, очікувані слова наче вдарили її обличчям у багнюку. Люсі враз відсторонилася й відступила назад, хитаючи головою.

— Ароне, я не можу. За кого ти мене маєш? Я не така людина.

Він швидко збагнув причину її невдоволення й, піднявши руки, стриманим тоном вимовив:

— Дозволь мені пояснити.

З неї вирвалася нервова посмішка, що змусила його замовкнути.

— Не думала, що ти на таке здатен, — говорила вона, дивлячись на нього зі щирим презирством в блискучих очах. — Ти ж заручений!

— З тобою, Люсі! — Слова Арона прокотилися двором палацу, і аж до кручених дерев, але до неї дійшли не так швидко. Поки вона спантеличено кліпала, він спокійніше повів: — Ти і є моя наречена. Я хотів сказати це після вечері, але ж ти інакше не можеш.

Вона не вірила. У таке зізнання просто неможливо так легко повірити.

— Твоя мати врятувала мене від прокляття, — він продовжив пояснювати. — Моя сім’я не могла не віддячити. Коли в Джулії народилася проклята дівчинка, вони знали, що тобі буде важко, і тому мама запропонувала укласти між родинами союз. — Він зробив паузу, намагаючись ковтнути клубок у горлі. — Нас заручили, коли ти була ще немовлям.

— Чому я про це не знаю? — кинула вона, не чекаючи від нього відповіді. Здавалося, ніби за її чолом розпалилося багаття. На мить торкнувшись до своєї скроні, вона додала: — Коли ти дізнався?

— Батько сказав на мій десятий день народження.

— Тобто увесь цей час…

Арон нетерпляче її перебив:

— Ти назвала своє справжнє ім’я лише після того, як подарувала мені ціпок, тому не увесь.

Справжнє ім’я… Палмер — це теж її справжнє ім’я.

— І ти мені не сказав.

Він розвів руками, вдаривши у стегна. Певно, йому нечасто доводилося відчувати провину, а її гнів лише сильніше згущував повітря довкола.

— А як ти це собі уявляєш? «О, так ти Люсі Рендал! Я так довго тебе шукав. Ми заручені, між іншим».

— Ні, але ж ти міг знайти час. Була купа можливостей.

Зітхнувши, Арон поклав руки в боки й відвернувся обличчям до міста, повільніше дихаючи. Кілька секунд — і він повернув погляд до неї та зізнався:

— Я не хотів будувати наші стосунки на основі обов’язку. Я хотів краще познайомитися з тобою, хотів, щоб ти мене полюбила, а відтак зробити пропозицію, як роблять всі нормальні люди.

— Ароне, ми не нормальні!

Ще ніколи їй не було настільки начхати на стриманість.

— І все ще. — Він же не давав емоціям вирватися нагору. — Я хотів, щоб між нами все було щиро.

Люсі кивнула й, відвернувшись, тихіше кинула: