Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

— Тому ти брехав.

— Задля цього я брехав.

Його лагідний голос не давав її гніву проламати огорожу. Можливо, це була магія, а можливо, він мав на неї більше впливу, ніж їй хотілося визнавати. Повернувши погляд йому в очі, вона запитала:

— Якби я не знала, що ти заручений, ти б про це так і не повідомив?

— Навряд чи. Можливо, колись після весілля.

— Прекрасно! — Вона знову відвернулася. Принаймні він говорив правду. — А інші знають? Це тому в оранжереї, коли я згадала про твою наречену, вони дивилися на мене, як на ідіотку?

Люсі щиро намагалася зберігати спокій, як Арон, але це було надзвичайно складно.

— Не дивилися вони так, — сказав він, схиливши голову набік з жалісливим виразом. — Я розповів лише Анабель, а вона розтринділа Марії. Але ж це нічого не змінює. Від заручин можна відмовитися. Я тебе не засуджуватиму. Просто, будь ласка, відкинь зайві упередження і давай спокійно повечеряємо.

— Я не голодна, — процідила вона, дивлячись у підлогу.

Здавалося, у балконі зараз з’явиться дірка від її погляду.

— Гаразд. — Він не наполягав, і хоча б це її радувало.

— Мені потрібно подумати, — сказавши це, вона розвернулася та почала обгортати себе тінями.

— Люсі, — вигукнув Арон. Вона спинилася й глянула через плече, щоб за мить почути: — Я кохаю тебе.

У відповідь Люсі не мала слів, тому просто перекинулася в темряву й зникла, шукаючи прихистку деінде.

***

З’явившись у своїй кімнаті гуртожитку, Люсі одразу підбігла до столу, щоб опертись у нього руками, і почала глибоко дихати, незважаючи на тісний корсет сукні. Отямитися після розмови в Гефесті було нелегко. Тепер цей жахливий день укоріниться в її пам’яті навіки. Проклята, заручена з королем. Хвора душа, заручена з її Ароном.

— Проклята ніч! — лайнулася вона, хитнувшись, та поглянула на зображення з матір’ю в рамці на столі. — Чим ти думала, коли погоджувалася на це?

Вона мовчала. Звісно, вона мовчала. Хоча Люсі б не здивувалась, якби фотографія раптом заговорила.

Випрямивши спину, вона ще раз глибоко вдихнула, водночас витираючи очі долонею, і, не завдаючи собі клопоту зі спуском, просто перемістилася через «нікуди» одразу до відчиненого входу в спортзал. Як вона й очікувала, усередині гулянка лише набирала обертів, а від балу залишилися тільки назва та вбрання. Чи не одразу їй на очі потрапила Анабель, одягнена в чорно-червону сукню, що за стилем нагадувала костюм її брата. Принцеса стояла поруч з піаніно й щось жваво розповідала Нейту, який сидів за інструментом, одягнений схоже на Арона, тільки без піджака. З іншого боку зали Джейн із Радеєм відпочивали на дивані, а неподалік від них Марія та Кая поїдали канапки.

Довго не стовбичачи посеред проходу, Люсі вирушила до так званого бару, який, як не дивно, обслуговували покарані студенти.

— Що бажаєш? — запитав незнайомець, дістаючи склянку.

— А що є?

— Пиво, вино і різні мішанини з горілкою.

— Налий, що міцніше, — попросила вона, мимохіть постукуючи нігтями по столу.

— Зрозумів.

І він пішов хтозна-куди, а в неї не було іншого вибору, окрім як чекати.

— Люсі. Я Дейлор з ключників, пам’ятаєш? — раптом до неї заговорив інший хлопець на барі. Вона впізнала його, бо як-не-як провчилася з ним в одній групі цілий семестр. Однак раніше Дейлор не виявляв до неї жодної цікавості, що в них було взаємне. — Чув, ти допомагала королю з захопленням влади. Можливо, якщо ви з ним вже так непогано ладнаєте, ти могла б мені допомогти з одним питанням?

Рука Люсі припинила стукати, коли вона просто вирячилася на ключника з багатослівним поглядом втомленої людини. Він не зрозумів, тож вона озвучила:

— Вибач, але йди до біса.

— Ого, ти чого така зла? — До столу несподівано підійшов Генрі.

«Як така велика людина може так тихо ходити?» — думала вона.

— Що сталося?

— Весілля намалювалося, — відказала Люсі й тоді помітила на його шиї яскраву синю краватку-метелик, що ніяк не вписувалася до коричневих штанів і білої сорочки. Раніше такий вигляд викликав би в неї сміх, але зараз всередині була порожнеча.

— І що? Не бачу причин сумувати. Плюс красень-король, плюс палац, мінус цнота. Одні переваги.

Генрі сміявся з неї. Він просто реготав, тимчасом як відчай роздирав її зсередини.

— Пішов ти, п’яний дурню. — Вона штовхнула його в плече, але недостатньо сильно. — І ти, виходить, теж знав. 

— Мені Марія розповіла.

— А від мене приховали. Довбані брехуни.

— І ти теж брехуха, — без сорому кинув Генрі. — Чи вже забула, як водила нас за ніс пів року? Хто ж цей проклятий? Хто ж це Звірів наслав? О, та це ж ти!

Ні, звісно ж, вона не забула.

— Це інше, — тихіше промовила Люсі, і їй нарешті принесли випивку. — Дякую.