Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

Військові операції в німецькій Східній Африці тривали. Британські колони кидалися з долини в долину, крок за кроком витісняючи на південь швидкі й невловимі роти Schutztruppen. Незабаром вони дістануться річки Руфіджі.

На папері все виглядало успішно. Значна частина німецької колонії вже перебувала в руках союзників. Але перемога діставалася ціною неймовірних страждань і величезних ресурсів. Війна вплинула на цю частину Африки як жодний інший конфлікт. До кінця війни тільки британці завербували собі мільйон чорних носильників (майже всі вантажі переносилися на африканських плечах), і кожен п'ятий з-поміж них загинув.

Командування союзників на чолі зі Сматсом ніяк не могло зрозуміти, що їх супротивникові, зухвалому, розумному і цинічному фон Леттов-Форбек, власне кажучи, байдуже до колонії. Цей ас партизанської війни від самого початку бачив своє завдання в тому, щоб відтягнути на себе якомога більше сил супротивника. Бо кожен солдат, кожна гармата і кожен патрон, переправлені в Східну Африку, означали на одного солдата, одну гармату і один патрон менше на Західному фронті. І німець досяг надзвичайного успіху. У Сметса було тепер у п'ять разів більше солдатів, ніж у фон Леттов-Форбека, але британці так і не змогли здолати цього німця.

Задихаючись від спеки, з села примчали розвідники. Вони бачили на дорозі ворога. Лунає наказ, і стрільці, які лежать на лінії, піднімаються і йдуть зі зброєю напереваги до дороги. Б'юкенен командує двома кулеметними розрахунками «Віккерсів», йому вдається зайняти вогневу позицію. Дуже доречно. На дорозі з'являються німецькі аскарі, які щойно залишили село. Б'юкенен розповідає:

Ми тієї самої миті відкрили по них вогонь із гвинтівок і кулеметів, заставши їх зненацька і багатьох уклавши на місці. Спершу вони почали відстрілюватися, що викликає повагу, але незабаром знітилися, і ті, хто залишилися живими, припинили вогонь і зникли в заростях буша.

Багато з нової військової техніки не було пристосовано до африканських умов і клімату. Моторний транспорт часто глухнув, важка артилерія загрузала, літаки не могли виявити ціль у густих заростях. І тільки кулемет був настільки ж ефективною смертельною зброєю, як на інших театрах військових дій. (До речі, це було відомо ще ветеранам колишніх колоніальних воєн.) Під час бою в буші та джунглях гвинтівки з якоїсь причини стріляли занадто високо. Важкі кулемети, навпаки, посилали град куль, що на висоті одного метра буквально прочісували густу рослинність, чіпляючи все, що ховалося в ній, і це завдяки тому, що вогонь вели зі стійкого верстата і його легко було скоригувати.

Б'юкенен і його солдати поспішають у бік Бехобехо, минаючи вбитих і поранених. Просто біля входу в село вони займають позицію на невеликому відкритому пагорбі. Починається перестрілка з чорними солдатами, які засіли в селі. Немилосердно пече сонце.

Кілька годин у цьому пеклі.

Низький пагорб, на якому вони лежать, укритий сліпуче-білим кременем, і сонячні промені відбиваються в ньому так, що це може навіть видатися ефектним зі сторони, але ті, хто лежать притиснувшись до його поверхні, відчувають нестерпні муки. Солдати вкриваються болючими пухирями, навіть ті, хто вже набули шоколадної засмаги після декількох років, проведених під африканським сонцем. У селі ворожі солдати ховаються в тіні. А крім того, вони можуть видертися на дерева і снайперськими пострілами вбити тих, хто підсмажується на розпеченому кремнієвому пагорбі.

Перестрілка триває. У лавах 25-го батальйону королівських фузилерів є вбиті і поранені. Одним з них виявляється Б’юкенен, його поранило в ліву руку. Через якийсь час уздовж лінії лунає крик. Їхній командир роти, капітан Селус, убитий. (Він висунувся вперед на якихось п'ятнадцять метрів, намагаючись визначити місце розташування найбільш настирливих снайперів, і ледве встиг піднести бінокль до очей, як йому в бік влучила куля. Тоді він повернувся, вочевидь, з наміром відійти на свою стрілецьку лінію, але ще одна куля, влучивши йому в голову, убила його.) Усі жахнулися з цієї звістки, бо «всі дуже любили свого командира, він був для них як батько рідний, великий і безстрашний». Найбільше тужив Рамазаів, слуга-африканець Селуса, який ще до війни супроводжував його на полюванні на велику дичину і був його зброєносцем. Збожеволівши від горя, бажаючи помститися за свого господаря, він кидається у вогонь, не звертаючи уваги на прицільні постріли ворожих снайперів.

До четвертої години дня супротивникам британців знову вдалося вислизнути, і вони зникли в буші. А Б'юкенен разом з іншими ввійшов у порожнє село.

Увечері вони поховали Фредеріка Кортні Селуса та інших загиблих у бою у затінку баобаба[222].

134

Субота, 13 січня 1917 року

Софія Бочарська святкує в бункері Новий рік за юліанським календарем

Початок привабливий і романтичний, як різдвяна листівка: вони їдуть на санях зимовим лісом; рипучий сніг голубіє в місячному світлі. Потім вони під'їжджають до банкетної зали, що виявляється великим бункером, неподалік від передової. За люстру на стелі правлять справжні хвойні лапи зі стеариновими свічками, прикріпленими до шишок. Великий стіл у формі літери «Т» заставлений усілякими делікатесами і безліччю пляшок горілки. Офіціанти вже в повній готовності. Патефон наповнює повітря злегка шиплячими звуками музики. Тут безліч народу.

Більшість гостей — офіцери дивізії, чимало і жінок. Деякі з них, як Бочарська, сестри милосердя, інші — дружини чи подруги офіцерів: в імператорській армії не забороняли відвідування родичів.

Бочарська зазначає, що люди швидко п'яніють. Вона навіть підозрює, що один офіцер під кайфом: напевно, нанюхався кокаїну[223]. Гості базікають, фліртують, танцюють. Настрій — це химерна суміш ейфорії та втоми. Командир дивізії відомий своєю відчайдушною поведінкою в окопах, звідки він, незважаючи на небезпеку, частенько висував голову, та ще й білою носовою хусточкою махав ворогові. У цій дивізії поміж офіцерів побутував звичай «грати в ластівку», тобто зарядити револьвер одним патроном, крутнути барабан і потім натиснути на курок[224]. Один офіцер на банкеті розповів їй про один недавній наступ, коли він сам пішов у бій, але жоден солдат за ним не пішов. Інший, неабияк п'яний полковник, розповідав, що він припинив водити рядових в атаки і воює чисто символічно, довіряючи тільки своїм відданим офіцерам. «Отримую наказ з Ставки: захопити цей пагорб. А що за користь нам від цього