Читати книгу - "Божевільні емоції, Ірина Білик"

          Шоковано дивлюся то на матір то на цю жінку. Хто вона така? Чекайте, невже… Вона дружина Максима Карпенка? Адже, коли вона тільки зайшла в приміщення назвала його коханим… Окей, це все одно не моя справа, але зачепившись поглядом з Дженніфер я не розумію її злості. Ця дівчина наче хоче спопелити мене на попіл.

-Слідкуй за мовою,- процідив крізь зуби Максим Станіславович. Він виглядає розлюченим та розчарованим.

-А то що?- запитує жінка важко дихаючи. Вона переводить свій сердитий погляд на маму, яка ніяк не реагує на її слова, і далі переглядає документи.-  Яке ж ти стерво! Спершу ти ледь не забираєш в мене мого чоловіка, а потім твоя донечка таке саме стерво як і ти відбиває хлопця в нашої доньки!

-Притримайте язика!- гарчить Гліб крізь зуби та заступає мене. Він весь натягнутий як струна, а ще більше розлючений. Щось тепле та приємне оселяється в грудях.

-А чого ти її захищаєш?!- викрикує Дженніфер. Вона вдає ніби зараз ось заплаче, але це настільки дешева вистава, що я зараз розсміюся. Невже вона думає, що Алчевський настільки дурний, щоб повестися на це?- Ти ж знаєш, що я тебе люблю, і ти мене кохаєш! Це вона встряла між нами та зіпсувала наші стосунки! В нас тільки все налагодилося, як ти знову з'явилась, сестричко! Ми цілувалися, про нас весь інтернет гуде, яка ми чудова па…

-Заткнись!- обірвав її Алчевський не давши закінчити останні речення, які знову вдаряли в саме серце… Він наче відчув, як я сильно напружилася після сказано, тому взяв мене за руку, яку я старалася вирвати з його лап. Рана на серці досі болить…- Ми з тобою не пара! Так в нас було минуле, але воно давно в минулому, затям вже це нарешті. І поцілунок про який ти говориш, нагадай мені, це тоді коли ти накинулася на мене?- від сказаного застигає не тільки Дженніфер, але і я. Це означає, що він з нею не цілувався? Чи можливо я не правильно почула? Гліб обертається до мене та дивиться так, що аж серце завмирає…

-Що це озн…

-Це означає, що я кохаю тільки тебе! Бляха, та я божеволію від тебе,- він бере моє обличчя в руки та торкається своїм чолом мого.- Навіть в цьому наскрізь прогнившому світі ти моє світло, ти є та заради якої хочеться жити. Так, спершу ти була нахабним дівчиськом, кололась своїми шипами, як троянда. Але коли ми з тобою залишалися на одинці, я завжди тягнувся до тебе. Я не тягнувся навіть до своїх друзів, сім’ї так, як до тебе, колючко…

-Глібе…- я навіть не знаю, що відповісти, але моє серце почалося дуже сильно стукати, і таке відчуття наче воно зараз вискочить з грудної клітки. В цей момент слабкості та зізнання мені було начхати на всіх. Я хочу, щоб він мене поцілував й ми втекли звідси чим швидше.

-Я кохаю тебе! Я кохаю! Кохаю!- він дивиться на мене таки втомленими очима, що я аж затримую дихання, адже тепер зрозуміло, що не тільки мені весь час було боляче. Він зізнався мені в кохані перед усіма!

-Словам не завжди потрібно вірити, коли немає вчинків,- говорить позаду нас мама. Вона дивиться на мене, і в її погляді є біль.- Тому, спершу якщо хочеш справді сказати слово «кохаю» доведи це.

-Ти зараз натякаєш, що я не кохаю тебе?!- вигукує Максим Станіславович. Кохаю? Мама завмерла, але більше ніяк на це не відреагувала. Він дивиться на неї таким болючим і водночас розлюченим поглядом, що мені аж шкода їх обох. Боже, що у мене за родина? Весь час якась санта-барбара. 

-Ти що кохаєш її досі?! Максиме, отямся! Вона хотіла забрати наше кохання!- його дружина розлючено в сльозах дивиться на нього та переводить повний ненависті погляд на матір.- Боже, чому ти не могла померти при родах?! Тоді б мені не потрібно було вигадувати ніякого плану! Ти тоді б не з’явилася тут зі своєю клятою донечкою!- її слова змушують замовкнути всіх присутніх та навіть саму Дженніфер, яка так намагалася привернути до себе увагу Гліба сльозами.

-Що ти верзеш?- запитує матір. Вона спокійна, але занепокоєння, підозра та біль мелькотять в її очах.

-Ти досі не здогадалася? Серйозно?- вона гірко сміється і дивиться на матір.- Ми народжували в одному роддомі, і ви навіть не зустрілися на превелике моє щастя! Якось навіть випадково так вийшло, що твій хлопчик помер в саме в той момент, коли народився мій.

-Що?! Наша дитина померла?- на мої очі навертаються сльози. І підводячи погляд до мами я бачу, як по її обличчі течуть сльози. Вона дивиться на жінку з такою ненавистю та ще більше болем. Всі в кімнаті завмерли та шоковано переглядаються.- Ліза! Не мовчи, скажи хоч щось! Скажи, що це не правда! Скажи, що наша дитина не померла!

-А ваша дитина не померла!- заявляє жінка чим шокує ще більше всіх присутніх та змушує насупитися. Мама спанталичино дивиться на жінку та переварює всю інформацію.

-Що ти зробила з моє дитиною?!- вигукую та наближається до неї. Вона бере її за комір та притягує до себе.- Що ти зробила з моїм хлопчиком?! Говори!!!

-Ліза,- Максим Станіславович забирає маму до себе, і огортає її руками заспокоюючи. Він переводить погляд на свою дружину та огортає її таким поглядом, що мені аж самій мороз по шкірі пройшовся.- Говори!

-Ти думаєш, що я здібна щось зробити дитині? Який же ти виродок!- вигукує та оглядає кімнату в пошуках когось. Моє тіло автоматично напружується і я відчуваю, що Гліб ближче підтягує мене до себе. Він цілує мене в маківку та обіймає наче захищаючи від усіх.

-Говори, що ти знаєш!-гаркає мама Гліба. Вона дуже розлючена і її очі стурбовано бігають то до нас з її сином то до мами.