Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

ремінь, поставив ліктя якомога зручніше, вперся в землю носком правої ноги й натис на спуск, прицілившись антилопі в лопатку. А коли гримнув постріл, я вже знав, що не влучив. Надто високо взяв! Антилопи скочили на ноги й застигли, не розуміючи, звідки взявся цей гуркіт. Я вистрелив удруге, куля збила землю біля самця, і стадо кинулося навтіки. Я скочив на ноги, знову вистрелив, і самець упав. Потім підвівся, я знову влучив у нього, й він кинувся у стадо. Стадо промчало повз нього, я вистрелив і схибив. Вистрелив ще раз, він поволі поплентав, і я знав, що тепер він ^гій. М'Кола подавав мені патрони, а я, запихаючи їх у цей клятий, гемонський магазин спрінгфілда, куди вони ніяк не лізли, не зводив очей із самця, що перебродив струмок, здійнявши в ньому цілу бурю. Але тепер йому однаково не втекти: я бачив, що він тяжко поранений. А стадо тікало до лісу. На протилежному березі в сонячному сяйві вони були значно світлішими, як і самець, якого я поранив. Усі вони були якісь темно-каштанові, а підстрелений майже чорний. Але не зовсім чорний,| я відчув, що тут щось не те. Я вже загнав останнього патрона, і Геррік намагався схопити мене за руку, щоб поздоровити, коли під нами, на відкриту місцину, де не видимий звідси яр перетинав долину, посунули з неймовірною швидкістю чорні антилопи.

«Боже праведний!» — подумки вигукнув я. І всі були схожі да підстреленого самця, я намагався вибрати найбільшу. Але вони були майже однакові, та й бігли стадом. Аж ось з'явився й самець. Навіть у тіні він видавався зовсім чорним, проти сонця його шерсть блищала, а великі й темні роги круто загиналися назад двома широкими дугами, майже торкаючись кінцями середини спини. Так, це справді був самець! І то який гарний!

— Думі,— шепнув мені на вухо М'Кола. — Думі!

Я вистрелив, і самець упав. Та відразу ж підхопився і кинувся навздогін за стадом, яке мчало, то розбігаючись, то збиваючись докупи. На якусь часину я згубив його з очей. Потім добачив знову: він біг долиною вгору у високій траві; я вдруге Поранив його, і він пропав з очей. Стадо мчало тепер угору по пагорбу над долиною, вище й вище, праворуч від нас, мчало стрімголов, урозсип, до лісу за долиною. Тепер, побачивши справжнього самця, я знав, що то все самиці, і поранена антилопа теж. Самець більше не з'являвся, але я був певен, що ми знайдемо його в високій траві, де, я бачив, він упав.

Усі вже попідхоплювались, тисли мені руку, тягли за палець. Потім ми щодуху кинулись униз поміж дерев через яр, до луки. Очі, мозок — усе в мене полонила чорнота того самця, вигин його довжелезних рогів, і я дякував богові, що встиг перезарядити рушницю, перш ніж він вискочив. Та все ж мало чим я міг пишатись: я розхвилювався й стріляв навмання, замість цілити у вразливе місце, тим-то мені тепер було соромно. Але інші сп'яніли від успіху. Я б охочіше йшов спроквола, однак їх не можна було втримати, вони мчали, як зграя хортів. Коли ми перебігли луку, на якій побачили стадо, й добулися до місця, де самець зник з очей, то виявилось, що трава тут вище людського зросту, і всі сповільнили біг. До струмка збігали два розмиті, зарослі яри футів десять-дванадцять завглибшки, а те, що згори нам видалося рівненьким дном порослої травою чаші, була нерівна підступна западина з травою по пояс, а подекуди й вище голови. Ми відразу помітили кривавий слід, що вів ліворуч, через струмок і далі схилом пагорба до початку долини. Я був подумав, що це слід першої пораненої антилопи, але ж вона описала нібито не таке широке коло, коли ми дивилися на неї згори. Я понишпорив довкола, але не зміг відшукати слідів самця серед безлічі інших слідів: на нерівній місцевості та ще в буйній траві важко було визначити, куди він подався.

Усі тубільці хотіли йти по тому сліду, й розраджувати їх було все одно, що примусити ненавчених собак шукати вбитого птаха, коли вони рвуться за зграєю, що полетіла геть.

— Думі! Думі! — сказав я. — Кубва сана! Самець. Великий самець.

— Так, — одностайно підтвердили вони. — Ось! Ось! — Вони вказували на кривавий слід, що вів через струмок.

Нарешті я погодився йти цим слідом, сподіваючись знайти обох антилоп і знаючи, що самиця тяжко поранена, а самець іще може протриматись. Та я міг і помилятися: а може, це й справді слід самця, може, він непомітно звернув у високій траві й перебрів струмок тут, поки ми бігли схилом униз. Адже одного разу я вже помилився.

Ми швидко видерлися на пагорб і в лісі побачили багато пролитої крові; тоді звернули праворуч, видряпуючись стрімким схилом, і тут, над долиною серед скель, вигнали чорну антилопу. Вона помчала вскач по камінню. Я відразу зрозумів, що вона не поранена, і, незважаючи на темні загнуті назад роги, за темно-каштановою мастю визначив, що то самиця. І вчасно: бо вже злегка й натис на курок, але відразу опустив рушницю.

— Манамукі,— сказав я. — Самиця.

М'Кола й два місцеві провідники погодилися. А я ж був мало не вистрелив. Кроків за п'ять ми вигнали другу антилопу. Але ця розпачливо мотала головою й не могла стрибати по камінню. Вона була тяжко поранена, і я, добре прицілившись, перебив їй шию.

Ми підійшли до антилопи, що лежала на камінні велика, темно-каштанова, майже чорна, з чорними, гарно загнутими назад рогами, з білими позначками біля очей і білим черевом. Але то був не самець.

М'Кола все ще з сумнівом обмацав коротенькі, недорозвинені соски, мовив: «Манамукі» — й сумно похитав головою.

То була та перша велика антилопа, на яку мені вказав Геррік.

— Самець там, унизу, — сказав я.

— Так, — погодився М'Кола.

Я вирішив зачекати, поки самець ослабне, — якщо він справді поранений, — а потім зійти в долину й розшукати його. Тому я звелів М'Колі зробити перші надрізи, щоб Дід міг оббілувати голову, поки ми шукатимемо самця.

Я попив з фляги води. Хотілося пити, бо набігався та нала-зився по пагорбах, та й сонце підбилося високо, й ставало жарко. Ми зійшли вниз протилежним берегом долини й, кружляючи, шукали у високій траві слід самця. Але знайти його не пощастило.

Спочатку антилопи бігли стадом, і окремі сліди були переплутані або й стерті. Ми виявили плями крові на траві, де я вперше поранив самця, потім ці плями