Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

— Сто шістдесят? — спитав він тихо й невпевнено.

Вона здивовано округлила очі.

— Еге ж. Сто шістдесят. Достоту таку кількість я й хотіла назвати.

— А яка частина Крутояру перед нами? Чверть? Третина?

— Ні, набагато менше, — вона обдарувала його тендітною усмішкою. — Я думаю, ви це й самі знаєте. Це десь приблизно одна шоста відкритих пасовиськ.

— Тобто якщо на кожній шостій частині пасуться сто шістдесят коней, то в сукупності їх буде…

Вона чекала, поки він назве цифру дев’ятсот шістдесят. Він назвав, і вона кивнула. Ще якусь мить він зосереджено дивився на землю і раптом підскочив від несподіванки — Вітер тицьнувся носом йому в поперек. Сюзен довелося затулити рота долонею, щоб не розсміятися. Втім, судячи з того, як нетерпляче він відштовхнув конячий писок, нічого смішного хлопець у цьому не вбачав.

— Як гадаєш, скільки ще коней у стайнях, на дресируванні чи на роботах? — поцікавився він.

— Один на кожного третього з тих, що пасуться внизу. Навздогад.

— Отож, тисяча двісті коней. Усі породисті, мутантів нема.

Вона глянула на нього трохи здивовано.

— Еге ж. У Меджисі майже немає мутантів… власне, як і скрізь у Зовнішніх бароніях.

— У вашої худоби троє з п’яти малюків народжуються нормальними?

— Вони всі народжуються нормальними! Авжеж, час від часу народжується потвора, яку доводиться забивати, але…

— А хіба не одна потвора з кожних п’яти живих новонароджених лошат? Одне з п’яти народжується із… — як про це сказав Ренфру? — зайвими ногами і кишками, що стирчать назовні?

Її вражений погляд був достатньо промовистим.

— Хто тобі таке сказав?

— Ренфру. А ще він мені сказав, що тут, у Меджисі, приблизно п’ятсот сімдесят голів породистих коней.

— Це просто… — вона спантеличено хихотнула. — Просто божевілля якесь! Якби був живий мій тато…

— Але він не живий, — сказав Роланд уже іншим тоном, сухим, як гілка, що ламається під ногами. — Він помер.

Спершу вона ніби не помітила зміни його голосу. А потім десь у глибині її свідомості наче почалося затемнення, і вона вся спохмурніла.

— З моїм татком стався нещасний випадок. Ти розумієш це, Вілле Деаборне? Нещасний випадок. Жахливо сумний, але таке трапляється. Його затоптав кінь. Океан. Френ каже, що Океан побачив у траві змію.

— Френ Ленґіл?

— Еге ж. — Вона зблідла, лише дві дикі рожі яскраво палахкотіли на вилицях, рожеві, як ті, що він посилав їй у букеті з Шимі. — Френ з моїм татком не одну сотню миль подолав. Великими друзями вони не були, бо ж походили з різних прошарків суспільства. Проте вони їздили разом. У мене десь збереглася шапочка, яку Френова дружина зв’язала мені на хрещення. Вони постійно їздили разом. Я не повірю в те, що Френ Ленґіл міг збрехати мені про смерть мого татка… не кажучи вже про те, щоб бути якось до неї причетним.

Але тепер у погляді, який вона кинула на коней, уже прозирав сумнів. Їх багато. Занадто багато. Татко неодмінно б таке помітив. І неодмінно поцікавився б, чиє тавро на чужих конях.

— Так сталося, що Френ Ленґіл і мій друг Стокворт посперечалися щодо коней, — голос Вілла звучав недбало, проте обличчя залишалося серйозним. — Посперечалися за склянками джерельної води, після того як було запропоновано пиво, від якого відмовилися. Вони обговорювали коней так само, як я з Ренфру на вечері в мера Торіна. Коли Річард спитав сея Ленґіла про приблизну кількість коней, той сказав, що їх близько чотирьохсот.

— Нісенітниці.

— Нам теж так здалося, — погодився Вілл.

— А хіба вони не знають, що ви можете порахувати коней, вони ж пасуться на відкритих пасовиськах?

— Вони знають, що ми ще тільки почали, і почали з рибалок. Я певен, вони вважають, що мине не менше місяця, перш ніж ми почнемо доскіпуватися до справ із кіньми. А тим часом вони ставляться до нас із… як би це краще назвати… ну добре, ніяк не називатиму, я не надто товаришую зі словами…. мій друг Артур називає це «доброзичливим презирством». Гадаю, вони не приховують від нас коней і дозволяють їм розгулювати прямісінько перед нашими очима, бо думають, що ми нічого в цьому не тямимо. Або що ми не повіримо власним очам. Мені пощастило, що я зустрівся тут з тобою.

Тільки тому, що я можу краще порахувати тобі коней? Чи ж це єдина причина?

— Але рахувати коней ви врешті-решт будете. Бо, напевно, зараз коні Альянсові потрібні чи не найбільше.

Він якось дивно на неї зиркнув, так, наче вона сказала очевидну річ. Від цього погляду вона знітилася і спитала:

— Що? Що таке?

— Можливо, вони сподіваються, що до того часу, як ми візьмемося за цю сферу діяльності баронії, зайвих коней уже не буде.

— І куди ж вони подінуться?

— Не знаю. Але мені це не подобається. Сюзен, все, про що ми говорили, залишиться між нами, правда ж?

Вона мовчки кивнула. Вона ж не божевільна, щоб розповідати комусь про те, як зустрічалася з Віллом Деаборном, на Крутоярі, без нагляду, в присутності хіба що Вітра і Пілона.

— Може виявитися, що це все дрібниці, не варті уваги, але якщо ні, то така інформація може бути небезпечною.

І ця нитка знову ж таки вела до її татка. Ленґіл сказав їм із тіткою Корд, що Пата скинув із себе і затоптав Океан. І жодна з них не мала жодної підстави сумніватися у його словах. Але тепер виявилося, що Френ Ленґіл безсовісно збрехав Віллові і його друзям, сказавши, що в Меджисі чотириста голів коней.

Вілл повернувся до свого коня, і вона була цьому рада.

Якась частина її єства воліла, щоб він залишився — так і стояв коло неї, а в них над головами бігли хмари, слідом за якими лукою тяглися їхні довгасті тіні, — але треба було повертатися. Надто довго вони пробули тут разом. Звісно, ніщо не віщувало появи сторонніх людей, проте замість заспокоїти, ця думка чомусь змусила її ще більше нервуватися.

Вілл вирівняв стремено, що висіло поряд із держалном списа, забраним у піхви (Вітер тихо заіржав, наче хотів сказати: «Нам уже час їхати»), а потім знову повернувся до неї. Коли його погляд упав на неї, її замлоїло, і думка про ка так наполегливо забриніла в голові, що боротися з нею було несила. Вона намагалася