Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

— Хочу сказати ще одне. Мені б не хотілося повертатися до початку нашої розмови, але я мушу.

— Ні, — кволо промовила вона. — Не варто повертатися, і так все зрозуміло.

— Я сказав, що кохаю тебе і що ревнував, — уперше за весь час він не володів собою, і його голос затремтів. Вона стривожено помітила, що в його очах стояли сльози. — Але це ще не все. Є щось інше.

— Вілле, я не хочу… — вона наосліп повернулася до свого коня, але він узяв її за плече і повернув до себе. Дотик був не грубий, проте його невблаганність жахала. Сюзен безпорадно підвела на нього погляд і побачила, який він молодий і як далеко він від свого дому. І раптом збагнула, що не зможе довго йому опиратися. Вона бажала його так сильно, що відчувала майже фізичний біль. І ладна була віддати рік свого життя, аби торкнутися долонями до його щік й відчути його шкіру.

— Ти сумуєш за батьком, Сюзен?

— Так, — прошепотіла вона. — Всією душею сумую.

— А я сумую за матір’ю, — він поклав руки на її плечі. Одне око переповнила сльоза, от-от — і скотиться, із другого сльоза вже скотилася, залишивши на щоці срібну доріжку.

— Вона померла?

— Ні. Але дещо сталося. З нею. Чорт! Як мені про це говорити, якщо я навіть не відаю, як про таке можна думати?! В певному сенсі вона померла. Для мене.

— Вілле, це жахливо.

Він кивнув.

— Ніколи не забуду, як вона на мене подивилася, коли ми бачилися востаннє. Цей погляд переслідуватиме мене до самої могили. У ньому було все — сором, любов, надія, і все це переплелося. Сором від того, що я побачив і дізнався про неї, надія на те, що я, можливо, зрозумію і пробачу… — він глибоко вдихнув. — Під час тієї учти, ближче до кінця вечері, Раймер сказав щось смішне. І ви там усі зареготали…

— Якщо я й сміялася, то тільки тому, що не хотіла виглядати білою вороною на загальному тлі, — сказала Сюзен. — Терпіти його не можу. Він інтриган і умишляє зле.

— Ви всі сміялися, а я випадково глянув на інший край столу. Туди, де сиділа Олів Торін. І на якусь мить, лише на мить, мені здалося, що то моя мати. Той самий вираз обличчя, ті самі очі. Це їх я бачив того ранку, коли помилився дверима й часом та застав свою матір з її…

— Припини! — скрикнула вона, вириваючись від нього. Зненацька все в її душі перевернулося, всі ті зав’язки, защіпки й затискачі, якими вона себе стримувала, наче вмить розчинилися в повітрі. — Годі, годі, я не можу чути, як ти про неї говориш!

Вона навпомацки шукала Пілона, проте світ навколо неї вже перетворився на мокрі скляні призми. Вона схлипувала. Він знову пригорнув її за плечі, й у неї більше не було сил опиратися.

— Мені так соромно. Мені так соромно і так лячно, і так шкода. Я забула обличчя свого батька… і… і…

«І мені більше ніколи його не згадати», — хотіла сказати вона, але не встигла, бо він затулив їй рота поцілунком. Спершу вона лише дозволяла себе цілувати… та потім відповіла — жагуче й пристрасно. Ніжно витерла йому великими пальцями сльози, а далі ковзнула долонями до вилиць, бо їй так цього хотілося. Відчуття було неймовірне. Навіть тертя щетини об шкіру було розкішне. Вона обвила руками його шию, пригортала й цілувала його так міцно, як тільки могла, цілувала його там, де вони стояли, — між двома кіньми, які просто перезирнулися і далі щипали собі траву.

9

Ті поцілунки були наймилішими за все його життя. М’яка поступливість її губ, жагучих, ані на крихту не сором’язливих, а під ними — міцні зубки, аромат її подиху, ніжна лінія її тіла, що притискалося до нього, — усе це будило в ньому незабутні відчуття. Рукою він торкнувся її лівої груді й легенько стис, відчуваючи, як калатає серце Сюзен. Друга рука помандрувала до її волосся і погладила його біля скроні, гладеньке, шовкове. Спогад про те, яким було на дотик її волосся, залишався з ним усе життя.

Та вона знову відсторонилася від нього, палаючи від сорому й пристрасті. Рукою торкнулася своїх губ, припухлих від його поцілунків. Із кутика нижньої губи збігла цівочка крові. Її очі, широко розплющені, намагалися ввібрати в себе кожну рису його обличчя. Груди піднімалися й опадали, наче вона довго бігла. А між ними проходив струм, якого він ще ніколи в житті не відчував. Він біг, як річка, й обпікав, як пічка.

— Не треба більше, — тремтливим голосом сказала вона. — Не треба, будь ласка. Якщо ти справді мене кохаєш, не допускай, щоб я себе знеславила. Я дала обіцянку. По тому, як я її виконаю, в нас може бути все, що захочеш… якщо я буду тобі потрібна така…

— Я чекатиму вічно, — лагідно запевнив він, — і зроблю все, що забажаєш, тільки не вимагай від мене, щоб я відійшов убік і дивився, як ти підеш із іншим чоловіком.

— Якщо ти кохаєш мене, то йди. Благаю тебе, Вілле!

— Ще один поцілунок — і я піду.

Вона з готовністю ступила вперед, довірливо підставляючи йому обличчя. І він збагнув, що зараз може зробити з нею все, що заманеться. Вона більше не володіла собою, принаймні, тієї миті. Оволодіти нею він міг. Якби захотів, він міг зробити з нею те, що зробив Мартен з його матір’ю.

І від думки про це його пристрасть розпалася на друзки, розлетілася на жарини, що впали яскравим дощем і поодинці вичахли, даючи дорогу спустошенню й пітьмі. Батькове смирення

(Я це знаю вже два роки)

було по-своєму найгіршим з усього, що сталося з ним упродовж того року. Як міг він закохатися в цю дівчину — та що там, у будь-яку дівчину — в світі, де, здавалося, вкрай необхідно було вчиняти такі злочини проти свого серця, і вчиняти не раз?

І все одно він її кохав.

Замість пристрасно її поцілувати він легенько торкнувся губами кутика її рота, де щойно збігала цівка крові. Поцілував, відчуваючи солоний присмак — як його власні сльози. Потім заплющив очі. І здригнувся, коли її рука погладила йому потилицю.

— Нізащо в світі я б не