Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Я не звикла, щоб зі мною так розмовляли. Тоді я сама піду. Бувай!

Він зрозумів, що це не жарт, кинувся до неї, взяв її за руки й прошепотів, цілуючи їх:

— Прости мене, моя люба, прости мене! Я сьогодні дуже знервований, дуже дратівливий. У мене стільки прикростей, турбот, знаєш, службові діла…

Вона відповіла лагідніше, проте ще не заспокоївшись:

— Мене це не обходить, і я не хочу, щоб ви на мені зривали ваш кепський настрій.

Дюруа обняв її і підвів до дивана.

— Серденько, я не хотів образити тебе, це просто з язика злетіло…

Він примусив її сісти, а сам став перед нею навколішки:

— Ти мене простила? Скажи, що простила.

Вона холодно прошепотіла:

— Хай так, тільки щоб цього більше не було.

І, підвівшись, додала:

— Тепер ходімо гуляти.

Дюруа усе ще стояв навколішках, обнімаючи її ноги, і шепотів:

— Прошу тебе, лишімось тут. Благаю тебе! Зроби це ради мене. Мені так хочеться побути цей вечір з тобою наодинці, отут біля каміна. Скажи «так», благаю тебе, скажи «так»!

Вона виразно й суворо відповіла:

— Ні. Я хочу гуляти, а до твоїх примх мені байдуже.

Дюруа не відступався:

— Благаю тебе, в мене є причина, дуже поважна причина…

Вона повторила: —Ні! А коли ти не хочеш піти зі мною, то я піду сама. Прощай!

Вона вмить вивільнилась і попрямувала до дверей. Дюруа підбіг до неї й схопив за плечі:

— Слухай, Кло, моя маленька Кло, слухай, зроби це ради мене…

Вона заперечливо хитала головою й ухилялась від поцілунків, пручаючись з його обіймів, щоб піти. Він затинався:

— Кло, моя маленька Кло, у мене є причина.

Вони спинилась і глянула йому в очі:

— Ти брешеш… Яка причина?

Він почервонів, не знаючи, що сказати. А вона обурено вигукнула:

— Ти ж сам знаєш, що брешеш… негідник!

І вона гнівним рухом вирвалась від нього, з слізьми на очах.

Дюруа знову схопив її за плечі і, змучений, готовий нризнатися в усьому, аби уникнути розриву, промовив розпачливо:

— Річ у тому, що в мене нема жодного су… От що!

Клотільда спинилась і зазирнула йому в вічі, щоб прочитати в них істину:

— Що ти кажеш?

Він почервонів по самісінькі вуха:

— Кажу, що в мене нема жодного су. Розумієш? Нема й двадцяти су, навіть десяти су, нема чим заплатити за чарку смородинівки в кафе, куди ми зайдемо. Ти примушуєш мене робити такі ганебні признання. Не міг же я піти з тобою, а потім, за столом, коли подадуть страви, спокійнісінько повідомити, що в кишенях у мене порожньо…

Вона все ще дивилась йому в вічі.

— Значить… це… правда?

Він ураз вивернув усі свої кишені — в штанях, жилеті та піджаку — і прошепотів:

— Ну… досить з тебе… тепер?

Вона зненацька простягла руки в пристрасному пориві й кинулась йому на шию.

— Мій біднесенький!.. О, мій біднесенький!.. Аби я знала! Як же це з тобою сталося?

Вона посадовила Дюруа, сіла йому на коліна, оповила руками його шию, цілуючи у вуса, губи, очі і примусила розповісти, як із ним приключилось таке нещастя.

Він вигадав зворушливу історію. Мотляв, він мусив допомогти своєму батькові, що потрапив у скруту. Він не тільки віддав йому свої заощадження, але й чимало напозичався.

І додав наостанок:

— Мені доведеться голодувати не менш, як півроку, бо я вичерпав усі свої ресурси. Нічого не вдієш, у житті таке буває. Гроші, зрештою, не варті того, щоб думати про них.

Клотільда шепнула йому на вухо:

— Я тобі позичу грошей?

Дюруа з гідністю відповів:

— Ти дуже добра, серденько, але облишмо говорити про це, прошу тебе. Це мене ображає.

Вона замовкла, потім, стиснувши його в обіймах, прошепотіла:

— Ти не уявляєш, як я кохаю тебе!

Це був один із їхніх найкращих любовних вечорів.

Збираючись іти, Клотільда сказала, всміхаючись:

— Ах, як приємно було б у твоєму становищі знайти десь у кишені забуті гроші, яку-небудь монету за підкладкою!

Він щиро відповів:

— Ще б пак!

Додому вона захотіла йти пішки і всю дорогу милувалася чудовим місяцем.

Стояла холодна й ясна ніч, які бувають на початку зими. Легенький мороз підганяв перехожих і коней. Каблуки лунко стукотіли по тротуару.

Прощаючись з Дюруа, Клотільда спитала:

— Хочеш зустрінемося післязавтра?

— Звичайно, хочу.

— О тій самій годині?

— О тій самій.

— Прощай, любий.

І вони ніжно поцілувались.

Додому Дюруа пішов швидким кроком, обмірковуючи, що вигадати завтра, аби виплутатись зі скрути.

Відімкнувши двері до своєї кімнати, він пошукав у кишені жилета сірників і сторопів, намацавши пальцями монету.

Засвітивши світло, він схопив її, щоб роздивитись. Це був луїдор — двадцять франків!

Він подумав, що збожеволів.

Довго крутив він монету в руці, міркуючи, яким дивом вона опинилась у кишені. Не з неба ж вона впала!

Потім раптом здогадався, і його охопила лють. Адже його коханка казала йому про гроші, які потрапляють за підкладку і знаходяться в скрутну хвилину. Це ж вона подала йому милостиню. Який сором!

Дюруа вигукнув у нестямі:

— Ну, зустріну ж я її післязавтра! Я покажу їй!

Він ліг спати, розгніваний, ображений.

Прокинувся пізно. Хотілося їсти. Він спробував знову заснути, щоб устати тільки о другій годині; тоді сказав собі: «Це мені аж ніяк не допоможе; треба нарешті роздобути грошей».

І Дюруа вийшов, сподіваючись, що на вулиці йому сяйне якась ідея.

Однак на думку нічого не спадало; біля кожного ресторану від нестерпного бажання їсти рот йому наповнювався слиною.

Опівдні Дюруа раптом зважився: «Поснідаю на ті Клотільдині двадцять франків. Це ж не завадить мені повернути їх їй завтра».

Він поснідав у пивній за два з половиною франки. Зайшовши в редакцію, він віддав три франки швейцарові:

— Фукаре, ось гроші, що ви мені вчора позичили на візника.

Працював до сьомої. Потім пішов обідати і знову взяв три франки з тих грошей. Після двох кухлів пива ввечері його денні витрати сягали дев’яти франків тридцяти сантимів.

А що він не міг за добу поновити свій кредит або знайти нові ресурси, то другого дня взяв іще шість з половиною франків з тих двадцяти, які мусив віддати ввечері: отже, він прийшов на побачення з чотирма франками двадцятьма сантимами в кишені.

Настрій у нього був мов у скаженого собаки, і він намірявся відразу ж з’ясувати становище. Він скаже своїй коханці: «Знаєш, я знайшов ті двадцять франків, що ти поклала мені в кишеню. Не віддаю їх тобі сьогодні, бо не маю чим, у