Читати книгу - "Джейн Ейр"

Вранці, ще не встигла я встати з ліжка, як маленька Адель прибігла сказати мені, що вночі у великий каштан в кінці саду вдарила блискавка й розколола його навпіл.

РОЗДІЛ XXIV

Встаючи й одягаючись, я думала про все, що сталося, питала себе, чи це не сон? Я не могла повірити в це до кінця, поки знов не побачу містера Рочестера і ще раз не почую, що він мене кохає і хоче одружитися.

Зачісуючись, я глянула в дзеркало на своє обличчя й побачила, що воно більше не безбарвне, а променіє надією, і на щоках горить рум'янець. В моїх очах, які ніби зазирнули до джерела щастя, неначе світилися його блискучі промені. Досі я частенько боялась дивитися на свого господаря, бо моє лице могло видатись йому неприємним. Тепер же я була певна, що вираз мого обличчя не остудить його любові.

Вибравши просту, чисту і легеньку літню сукню, я надягла її. Здавалось, жодна сукня не була мені так до лиця, бо жодну з них я не вдягала в такому настрої.

Я не здивувалася, коли, збігши вниз до холу, побачила, що нічну бурю заступив розкішний червневий ранок, і через відчинені скляні двері відчула подих свіжого, запашного вітерця. Коли вже я була щаслива, то й природа мусить радіти! До будинку йшла жебрачка з малим хлоп'ям — дві бліді, обшарпані істоти. Я вибігла до них і віддала їм усі гроші зі свого гаманця — три або й чотири шилінґи. Добрі чи недобрі ці люди, нехай і вони поділять мою радість. Кричали гайворони, виспівували пташки, тільки ж найвеселішу і наймелодійнішу пісню співало моє щасливе серце.

Місіс Фейрфакс здивувала мене, коли, дивлячись у вікно, пригнічено спитала:

— Міс Ейр, ви прийдете снідати?

За столом вона була спокійна й холодна, а я не могла нічого їй сказати. Поки мій господар не дасть пояснення, доведеться почекати мені і їй. Я з'їла, що могла, й хутенько збігла нагору. Перед дверима класної кімнати зустріла Адель.

— Куди ти йдеш? Зараз — уроки!

— Містер Рочестер вислав мене до дитячої кімнати.

— А де він?

— Там, — сказала вона, показавши на клас. Я зайшла. Він був усередині.

— Іди сюди й скажи мені доброго ранку, — мовив він. Я радо підійшла, а він зустрів мене не холодними словами чи то потиском руки, а пригорнув до себе й поцілував. І мені видавалось цілком природним, що він мене так палко кохає й голубить.

— Джейн, ти сьогодні свіжа, усміхнена, гарненька! Справді гарненька! Хіба це мій блідий, маленький ельф? Хіба це моє гірчичне зерня? Ця маленька сонцелиця дівчинка з ямочками на щоках і рожевими вустами? З шовковим каштановим волоссям і променистими карими очима? (Мої очі завжди були зелені, тільки хай читач пробачить йому цю помилку, сьогодні вони здавалися йому іншого кольору).

— Це — Джейн Ейр, сер.

— Скоро буде Джейн Рочестер, — зауважив він. — За чотири тижні і ні на день пізніше! Чуєш?

Я чула, але ніяк не могла збагнути до кінця: голова йшла обертом. Мене пронизувало якесь дивне почуття: воно було сильніше від радості та й мало споріднене з нею; почуття, що вражало й спантеличувало, — скоріше це був страх.

— Ти горіла рум'янцем, Джейн, а це враз зблідла. Чому?

— Бо ви назвали мене новим ім'ям — Джейн Рочестер, а це звучить чудно.

— Так. Місіс Рочестер, — сказав він, — молода місіс Рочестер, дружина Фейрфакса Рочестера.

— Цього не може бути, сер, воно звучить неймовірно. В цьому світі людським істотам не випадає зазнати повного щастя. І мені не могла судитися інша доля, ніж моїм ближнім. Я думаю про щастя, що припадає мені, як про казку або ж чарівний сон наяву.

— Який я можу й хочу обернути на дійсність. І почну віднині. Я вже написав своєму банкірові в Лондоні, щоб він вислав мені деякі самоцвіти, які зберігаються в нього, — спадкові коштовності господинь Торнфілда. За день-два я сподіваюсь покласти їх тобі на коліна, бо тобі належить така сама честь і увага, які б я віддав дочці пера, коли б надумав брати з нею шлюб!

— О сер, не треба коштовностей! Я не хочу й чути про них. Коштовності і Джейн Ейр! Це звучить дивно й неприродно! Краще мені їх не мати!

— Я сам надіну діамантове намисто тобі на шию й золоту діадему на твою голову. Вона буде тобі дуже до лиця, бо природа поклала на твоє чоло печать аристократизму, Джейн. І я оздоблю браслетами твої ніжні руки, а твої пальчики феї — каблучками.

— Ні, ні, сер! Поговорімо краще про інше! Не обходьтеся зі мною, ніби я красуня, — я просто ваша ґувернантка, ваша квакерка.

— В моїх очах ти — красуня, і цю красуню вподобало моє серце. Тендітна й ніжна.

— Маленька й непоказна, хочете ви сказати. Ви, сер, або спите, або глузуєте з мене. Ради Бога, облиште іронію!

— Я змушу весь світ визнати, що ти — красуня, — казав він далі, тоді як я ніяковіла чимраз дужче від тону, до якого він удався, бо відчувала, що він дурить або сам себе, або мене намагається одурити. — Я вберу свою Джейн у шовк і мережива, оздоблю трояндами її коси і покрию голівку, яку люблю, дорогим серпанком.

— І тоді ви не впізнаєте мене, сер, і я не буду більше ваша Джейн Ейр, а стану мавпеням у блазнівській куцині, ґавою в павичевому пір'ї. Мені однаково дивно було б бачити вас, містере Рочестер, у костюмі комедіанта, як і себе в шатах придворної дами, і я зовсім не зву вас красенем, сер, хоч і кохаю вас щиро, і то так щиро, що не можу лестити вам словами. Тож не лестіть і ви мені.

Однак, не зваживши на мої заперечення, він і далі правив своє:

— Сьогодні ж я відвезу тебе в кареті до Мілкота, і ти вибереш собі вбрання. Я вже казав тобі, за місяць ми одружимося. Вінчання буде скромне, у церкві, отам, в долині, а тоді я повезу тебе одразу до міста. Там ми пробудемо недовго, і звідти я заберу свій скарб до сонячних країв: до виноградників Франції та рівнин Італії. Ти побачиш місця, славні своїм минулим і сучасним, пізнаєш життя великих міст і, вивчивши