Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прибутні люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Прибутні люди"

203
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прибутні люди" автора Василь Іванович Захарченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 88 89 90 ... 99
Перейти на сторінку:
ннеї, Володю… — гаряче зашепотів Василь.

—Забудь і думати. Викинь з голови, — прошепотів Володя.

—Ну, ви ж і шепочетеся. Аж крейда з комина сиплеться, — сказала тітка Паша.

—А ви, мамо, спіть і не дослухайтеся.

—Дуже воно мені треба. Парубки, а шепочуться, мов дівчата, — глузливо сказала тітка Паша.

—Як же забудь, Володю? Як забудь? — тремтів Василь. — Нас же були колись порівнували.

—Приревнували? До кого?

—Та ні. Порівнували. Ну, оголосили на пастівнику молодим і молодою. Таке правило там, у Западній. Славка стала моєю молодою, і це вже було, як закон.

—Так вона тебе зрадила! — скрикнув Володя. — Її ж треба віддубасити за це! Віддубась, і вся пісня!

—Кого там віддубасити? У тюрму не терпиться? У нас швидко в каменоломню заберуть. Будете каміння дубасити молотом.

—Мамо, не мішайтеся в наші балачки! — сказав Володя. — Ви ж нічогісінько не знаєте, так ото й мовчіть.

—Ти мені не затикай рота. Я завтра до участкового піду, хай з вами побалакає.

—Володя пожартував, тьотю Пашо. Слово честі.

—Ну, глядіть мені. Тільки пальцем торкніть кого. Дівчата й так нещасні, від дому, від мами рідної лиха година одірвала, закинула в чужий край, так ще й ви обижатимете? Мало нас прокляте життя обижа?

Коли мати втихла, Володя раптом зізнався Василеві:

—Знаєш, я теж полюбив одну… Оту, що плакала. Катрю. Вона до нас із Полтавщини приїхала. Ну, я до неї з усією душею, а вона сміється. Ну й досміялася. З одним фуражиром застукали її в сіні. А тепер він женитися відмовляється, гад. Ну, і я ж не візьму таку, якби вона й захотіла.

Василь подумав про Славку й Сергія. «Може й вони?..» І йому зробилося бридко й боляче. А вночі, коли вже всі спали, його охопив щемкий жаль. Йому стало жалко Славку. Дуже-дуже жалко… І себе. І ще чогось. Мабуть, того, що було з ним весь цей тиждень, починаючи від суботнього вечора в гуртожитку, коли він побачив Славку, почув її голос. А потім вони грали в ту пляшку, і вона поцілувала його… Ще ніхто його так не цілував — ні мати, ні баба Явдоха. Ніхто… Він аж задихнувся від цих спогадів і тихо заплакав.

У неділю в обід Володя сказав Василеві:

—Перепитувала, чого нас не було вчора.

—А ти їй що?

—Кажу, намерзлися за день, як цуцики, не до вас було.

—А вона?..

—Розсміялась і пішла. Той Сергій коло неї так і ходить, і сторожкий зробився, мов шпигун.

Василя від однієї згадки про Сергія так і підкинуло.

—Ноги моєї там не буде ніколи більш, — сказав гаряче.

Якось під весну вже прийшла до нього на свинарник Валентина.

—Як ти тут живеш?

—Роблю. Утягся вже.

—А чого це ти не появляєшся в нас? То так був запарубкував, а це сидиш тут, як у норі, й не чути тебе.

—Що я у вас там забув?

— А Ярослава…

—Там зайнято.

Валентина глянула на Василя, і в її очах він похопив смуток.

—Легко ж ти здався. Слабенький на втори, виявляється, з тебе парубок.

—Та вже який є. Після інших не звик підбирати.

—Хто це тебе так навчив?

—Життя навчило.

—Життя. Багато ти розумієш у ньому.

—Скільки розумію, стільки й мого.

—Ну, пішла я. Коли що треба, не забувай, що поруч із тобою сестра. Я б так легко не здалася.

«Чого вона так переживає за мене? — думав Василь весь день про ці Валентинині відвідини. — Може, хоче мені добра? Сестра ж». Йому хотілося, щоб Валентина й ще прийшла й говорила про Славку. Може, вона щось знає? Може, Сергій уже відступивсь од Славки?..

Піти б у корівник, побачити… Або в цю ось суботу в гуртожиток. З Володею. Він ходить. Катря завагітніла, боїться додому потикатися й тут хтозна як жити з дитиною. Володя такий, що взяв би її до себе, та вона тільки сміється з нього. «Ні, не піду! — наказував собі Василь. — Не хочу бути посміховищем».

38

Навесні в Хрещенівку наїхали копачі колодязів із Полтавщини. Викопали колодязь на молочній фермі, під літо перейшли на свинарник. До них пристали й Павло із Сергієм. Одні копали, інші поруч тесали дерево, робили зруб. З ранку до вечора тут стояв гомін. Василя тягло до полтавців послухати їхніх балачок, і він, як тільки випадала в нього вільна часинка, підходив до гурту, роззявляв рота. Якось заслухавшись, відступився зовсім близько до кручатки. Тягав глину саме Сергій. Він крикнув:

— Хто тут лізе під руку?

Озирнувся, побачив Василя.

—А, це ти?..

—Я. А що? — сказав Василь і прижмурено глянув суперникові в очі.

—Жити надоїло чи що? Ану, вирветься кручалка, — сказав Сергій.

—А ти держи кріпше.

—Ей, там!.. — лунко гукнуло з чорної прірви. — Заснув? Тягни!

—Та ходять тут усякі! — крикнув Сергій і почав крутити коток.

Копачі всі були молоді, відбірні хлопці, вже після армії. Платили їм за цю роботу за домовленістю добрі гроші, ще й хлібом. Були вони, як і всі заробітчани, що вигнала їх недоля з дому, без

1 ... 88 89 90 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прибутні люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прибутні люди"