Читати книгу - "Жінка в пісках"

Я провів пальцями по щоці, ніби хотів переконатися, що маска на місці, і відразу заразився їхньою веселістю чи, скоріше, втішався можливістю звичайної людини — мовляв, як захочу заразитися, то заражусь. А може, в тому було щось спільне з психологією волоцюги, який раз у раз намагається завести розмову про свого багатого родича,— такі часто зустрічаються в романах. У всякому разі, сидячи за дешевеньким столиком і замовивши печеню, я відчував себе мало не кіногероєм...

По стіні повз тарган. Згорнувши газету, забуту кимсь на столі, я скинув його на підлогу. Потім узявся знічев’я переглядати заголовки — звичайні оголошення про набір на роботу, кінофільми, мюзик-холи, різноманітні місця розваги. Сполучення усіх цих ієрогліфів якось дивно розбурхало мою уяву. Між рекламними колонками переді мною почав розгортатися краєвид, переповнений загадками і натяками, а невпинна балаканина трьох корейців служила цьому найкращим супроводом.

На столику була попільничка із пристроєм для передбачення долі. Якщо опустити в нього десятиієнову монету й натиснути на кнопку, то з отвору внизу випаде згорнутий у трубочку папірець завбільшки з сірник. Видно, маска так розвеселилася, що захотіла й цього спробувати. Розгорнувши папірець, я прочитав таке віщування:

«Невелика удача: і на твоїй вулиці буде свято; якщо побачиш людину з родимкою під оком, іди на захід».

Коли я вже мало не розсміявся, один із трьох відвідувачів раптом заговорив до офіціантки по-японському:

— Гей, сестричко, в тебе личко, як у сільської корейської дівчини! Їй-богу, геть-чисто як у сільської корейської дівчини!

Здавалось, він не заговорив, а скоріше прокричав. Від несподіванки, ніби з мене глузують, я зіщулився й зиркнув на дівчину — вона поставила переді мною тарілку з м’ясом і, не виказуючи жодного невдоволення, широко посміхнулась, ніби приєднуючись до чоловічого реготу. Я розгубився. Можливо, у виразі «сільська дівчина» не було поганого відтінку, як це мені здалося. Правду кажучи, означення «селянський» найкраще підійшло б тому чоловікові середніх років, здається, найбільш неотесаному, що звернувся до офіціантки. Судячи з їхньої веселої балачки, я здогадався, що, мабуть, вони кепкують із самих себе. Та не виключено, що й дівчина була кореянкою. І не дивно, якщо корейці її віку знають тільки японську мову. А коли так, то слова того чоловіка можна сприймати не як насмішку, а, навпаки, як доброзичливе схвалення. Напевне, так воно й було. Бо невже кореєць уживатиме слово «корейський» у поганому розумінні?

Отак розмірковуючи, я зненацька відчув нестерпний сором за бездумний самообман, нібито чимось споріднений з корейцями. Образно кажучи, своїм становищем я був схожий на білого жебрака, що намагається завести дружбу з кольоровим монархом. Хоча і я, і вони зазнаємо дискримінації, її природа в кожному випадку різна. Вони мають право висміювати носіїв передсуду, а я — ні. Вони можуть виступати проти передсуду спільними силами, разом з товаришами, а я — ні. Якби я по-справжньому надумав з ними зрівнятися, то мав би сміливо зірвати маску й виставити напоказ гніздо п’явок. І зібравши привидів без обличчя... ні, безглузда гіпотеза, бо хіба людина, яка не здатна себе любити, зуміє найти друзів?

Моє піднесення раптом спало, все остогидло, я знову відчув глибокий сором, що проник у всі пори, і мені нічого не залишалось, як сумно поплентатись до свого сховища. Але перед самим пансіоном — напевне, тому, що я був дуже спантеличений — я знову припустився непоправної помилки. Коли я, нічого не підозрюючи, завернув у провулок, то наштовхнувся на дочку управителя.

Зіпершись об стіну, вона незграбно гралася в йо-йо[13]. Іграшка була величенька і поблискувала, як золота. Я наче закам’янів. Яка необачність! Провулок закінчувався глухим кутом, і ходили по ньому лише ті, хто користувався автостоянкою за будинком або запасними сходами. Поки я сам не відрекомендувався усій родині управителя як «молодший брат», повертатися додому через запасні сходи не годилося. Щоправда, оскільки будинок щойно збудували і майже всі пожильці нові — вселилися якщо не сьогодні, то вчора,— було б краще, якби я пройшов байдуже, наче й не було нічого... Я спробував набрати поважного вигляду, але було запізно... Дівчинка вже помітила моє збентеження. Як виплутатися з такого становища?

— В тій квартирі...— я розумів, наскільки невдале моє пояснення, але нічого більш підходящого не спадало на думку,— там живе мій старший брат... Він зараз удома?.. Такий із забинтованим обличчям... Мабуть, ти його знаєш?

Але дівчинка не відповіла й не змінилася на обличчі, а тільки ледь-ледь ворухнулась. Я щоразу більше нервувався. Невже вона щось помітила?.. Ні, не може цього бути... Якщо вірити скаргам її батька — управителя пансіону,— то в малої, з вигляду цілком нормальної, показник розумових здібностей ледве досягає рівня, потрібного для вступу до початкової школи. В ранньому дитинстві гарячка ускладнилася менінгітом, і дівчинка начебто повністю так і не вилікувалася. Тендітний, як комашині крильця, рот... м’яке дитяче підборіддя... вузькі похилі плечі... і, на противагу цьому, тонкий, як у дорослої, ніс... великі, овальні, порожні очі... мабуть, я не помилився, гадаючи, що вона недоумкувата.

Проте в її мовчанні вчувалося щось таке, що не дозволяло просто пройти мимо. Щоб розв’язати їй язика, я сказав перше, що спало на думку:

— Гарне йо-йо! Мабуть, добре стрибає?

Дівчинка злякано затремтіла і, квапливо ховаючи іграшку за спиною, зухвало відповіла:

— Моє, не брешу!

Я мало не пирснув зо сміху. Заспокоївшись, захотів її трохи подратувати. Відплатити за недавній ляк і за