Читати книгу - "Жінка в пісках"

Мою увагу привернула тютюнова крамничка, що приліпилася до кондитерської. І я вирішив піти на ризикований подвиг. Подвиг — звісно, перебільшення, насправді я вирішив тільки купити сигарет. Ще не встиг я підійти до крамнички, як під грудьми, між шлунком і діафрагмою, щось несамовито затіпалось. Всередині десь прорвалось, і полилися сльози. Маска відразу обважніла і, здавалось, от-от сповзе з обличчя. Ноги відібрало, наче я спускався на тоненькій мотузці в бездонну прірву... За якусь там пачку сигарет я здійняв такий гамір, ніби зчепився у двобої з чудовиськом.

Однак, як тільки я зустрівся поглядом із молодою продавщицею, що підійшла до мене з байдужим виразом на обличчі, зненацька до мене повернулася відвага. Може, тому, що дівчина виявила до мене не більше уваги, ніж до звичайного покупця? А може, тому, що пачка сигарет, як легенька мертва пташка, лежала в долоні? Ні, причина була скоріше у зміні, яка сталася з маскою. Поки я уявляв собі звернуті на мене чужі погляди, то боявся власної тіні, та ось живий погляд наче привів мене до тями. Я уявив, що маска, можливо, виставляла мене напоказ, а насправді вона ховала мене під непрозорою оболонкою. Під нею розтікалася кров по жилах, потові залози виділяли піт, а на поверхні не було видно ні краплі вологи.

Таким чином я позбувся страху почервоніти, але водночас до кінця змордувався. Не мав сили йти пішки, а тому найняв таксі й повернувся до свого сховища. Від самої думки, що винагородою за таке виснаження була жалюгідна пачка сигарет, я було засмутився, але якщо врахувати, що завдяки масці я здобув упевненість, зусилля начебто оплатилися. Свідченням того є ось що: коли, повернувшись до своєї кімнати, я зняв маску, змив клейку речовину й подивився на своє справжнє обличчя у дзеркало, то жахливе скупчення п’явок чомусь уже не здавалося таким реальним, як раніше. Маска була настільки ж реальною, як і гніздо п’явок, і якщо маску вважати лише тимчасовою подобою, то й гніздо п’явок теж є тимчасовою подобою... Очевидно, маска спокійно пускала коріння в моє обличчя.

Наступного дня я надумав сміливо розширити обсяг своїх випробувань. Насамперед, як тільки прокинувся, покликав управителя і сказав, що дуже хотів би найняти сусідню кімнату, якщо вона ще вільна, для свого «молодшого брата». Зрозуміло, тим «молодшим братом» був ще один я — в масці.

На жаль, було вже пізно — за день до того кімнату найняв хтось інший.

Та це не означало, що я мусив змінити свої плани. Навпаки, для мене було важливо, щоб, скориставшись цією нагодою, завести розмову про особу, яка начебто доводиться мені «молодшим братом», і щоб управитель добре це запам’ятав.

Мовляв, брат не тільки живе у дуже незручному передмісті, але й працює у різні години дня, а тому хотів би мати кімнату, яку міг би використовувати іноді для відпочинку. Та якщо її вже хтось найняв — нічого не вдієш. Житлові умови в нас майже однакові, тож поживемо разом — до розкоші ми не звикли. І я відразу запропонував тридцяти-процентну надбавку до квартирної плати. Управитель вдав, ніби він збентежений, страшенно збентежений, хоча насправді ніякого збентеження не відчував. Врешті-решт мені навіть пощастило одержати ключа й «для молодшого брата».

Годині о десятій, надівши маску, я вибрався з дому, щоб підшукати собі одяг, який би підходив до маски з окулярами та бородою. Вийшовши на вулицю, я протягом певного часу не міг перебороти напруження — адже це був перший мій вихід між люди серед білого дня... Та невдовзі — може, тому, що за ніч волоски на бороді справді вросли в маску, чи завдяки великій дозі заспокійливого — я вже очікував на зупинці автобуса і навіть спокійнісінько потягував цигарку.

Життєздатність і свавільність маски я відчув повною мірою тоді, коли зайшов до універмагу готового європейського одягу. Хоча до бороди та окулярів пасувало б щось трохи яскраве, я вибрав модний у той час піджак із вузьким коміром, на трьох гудзиках. Я не вірив своїм очам. Уже сам факт, що я розуміюся на моді, був для мене незбагненний... Та це ще не все. Я навмисне зайшов у ювелірне відділення і навіть купив собі персня. Видно, знехтувавши моїми бажаннями, маска почала ходити, куди їй заманеться. Щиро кажучи, така її поведінка мене не дуже турбувала, але досить вражала. Нічого смішного в цьому я не бачив, але раз у раз сміявся, наче мене лоскотали, аж поки нарешті в мене з’явився грайливий настрій.

Вийшовши з універмагу, начебто за інерцією, я зважився ще на один невеликий подвиг. Нічого особливого я не зробив, а тільки відвідав маленький корейський ресторан у глухому провулку, далеко від людних центральних кварталів. Я давно не їв нічого пристойного, а крім того, печеня із густою приправою була колись моєю улюбленою стравою... Та хіба лише тому? Невже тільки печеня була єдиною спонукою, що привела мене туди?

Наскільки заздалегідь продумано я поводився — це інша річ. Однак не можна сказати, ніби вибір саме корейського ресторану нічим не визначався. Я знав, що це корейський ресторан і в ньому буде багато корейців. Звісно, я підсвідомо розраховував, що корейці не помітять якихось дефектів у моїй масці і, крім того, вважав, що спілкуватися з ними буде легше. А може, я мимоволі відчував до них прихильність, вбачаючи схожість між мною, позбавленим обличчя, і ними, що часто стають об’єктом передсудів. Зрозуміло, сам я не ставився до них упереджено. Бо, зрештою, людина без обличчя не має права на упередженість. Щоправда, расові передсуди виходять за рамки індивідуальних уподобань і кидають тінь на історію й народи. А тому об’єктивно той факт, що я шукав притулку серед них, був, очевидно, перелицьованим передсудом...

Ресторан був оповитий синім димом. Голосно шумів старенький вентилятор. Відвідувачів було троє і, на щастя, всі начебто корейці.