Читати книгу - "Жінка в пісках"

...Чиїсь кроки — здається, я чув їх і раніше — поступово наближалися й гучнішали. А коли підступили до мене впритул, я зрозумів, що то калатає моє серце. Відчинені двері мене кваплять.

Виходжу! Через нове чуже обличчя виходжу в новий чужий світ!

Серце несамовито калатало. Як у дитини, котрій вперше дозволили їхати самій поїздом, душу переповнювала і надія, і тривога. Завдяки масці, напевне, все зміниться. Не тільки я — цілий світ виступатиме у зовсім новому вбранні. І у вихорі надії той дражливий сором незабаром потонув.

Постскриптум. Гадаю, слід признатися, що того дня я проковтнув велику дозу снотворного. Ні, не лише того дня — останнім часом я почав уживати його регулярно. Та не для того, щоб приглушити тривогу, як з першого погляду може тобі здатись. Я ставив собі іншу мету: усунувши зайве роздратування, підтримати в надійному стані розум. Як я вже неодноразово повторював, моя маска передусім означала боротьбу проти упередження щодо людського обличчя. Я мусив щохвилини пам’ятати про неї, ніби керував складною машиною.

І ще одне... Коли я заживав снотворного та заспокійливового у вдало дібраній пропорції, то через кілька хвилин, як починали діяти ліки, я перебував у надзвичайно спокійному, безтурботному стані,— наче я зазирав у себе крізь телескоп. Оскільки я вагався, чи не йдеться про наркотичне сп’яніння, то мимоволі обминув це у своїх записках, але зараз мені здається, що в пережитому за тих кілька хвилин криється набагато глибший зміст, ніж я собі уявляв. Наприклад, щось таке, що наближає мене до суті стосунків між людьми, об’єднаними таким фальшивим символом, як обличчя...

Коли ліки починали діяти, до мене приходило відчуття, ніби я спіткнувся об камінь. Якусь мить я плив у повітрі, відчуваючи легке запаморочення. Потім у ніс ударяв запах скошеної трави, і моє серце виривалось у далекі простори. Ні, здається, я висловлююсь не зовсім точно. Несподівано потік часу зупинявся, і я, втративши орієнтацію, випливав із цього потоку. Випливав не тільки я — всі, хто плив разом зі мною, рвали дотеперішні зв’язки і розліталися поодиниці. Звільнившися з-під влади потоку, я ставав надзвичайно великодушним і, з усім погоджуючись, повторював дивний, поспішно зроблений висновок, що й моє обличчя, точнісінько як твоє, нагадує обличчя Бодісатви. Той час, протягом якого я зовсім збайдужів до того, що називається обличчям, тривав хвилин із сім-вісім.

Можливо, коли потік часу ненадовго зупинявся, я долав не лише гніздо п’явок, але й обличчя, і опинявся по той бік від них. Мабуть, у той час, коли я, відкинувши сумніви, проникав крізь вікно, прозване обличчям, у людські стосунки, переді мною хоч на мить показувалася свобода, про яку я і не мріяв. Думаю, що несподівано для себе я наштовхнувся на страшну правду: всі люди закривають обличчя живою маскою, щоб приховати під нею своє гніздо п’явок. Втративши обличчя, я, очевидно, зміг наблизитися до справжнього зовнішнього світу, а не до намальованого на вікні... А коли так, то це примарне відчуття звільнення — правда. Не тимчасовий обман, що виникає завдяки наркотикам.

Крім того... хоч як це прикро... моя маска зможе виконати свою роль — приховати правду. Якщо добре поміркувати, то чи не в цьому причина того, що я її соромлюся? Однак вона не закрила моє обличчя. А подвійна доза ліків почала виявляти свою дію настільки, що примусила забути навіть про свободу, яку має людина без обличчя. Я казав сам собі: хіба принаймні в казці гидке каченя врешті-решт не отримало права обернутися в білого лебедя?..

Щоб стати зовсім іншою людиною, природно, треба було починати із заміни одягу. На жаль, я ще не зміг приготуватися до цього, а тому що того вечора мав намір тільки звикнути до маски, то вирішив вийти надвір, накинувши на плечі куртку. Бо можна було не переживати, що в такому звичайному одязі, який масово випускає промисловість, хтось зверне на мене увагу.

Хоча я летів, мов на крилах, запасні сходи скрипіли, а тому дивувався: невже я такий важкий? На щастя, я ні з ким не зустрівся, поки виходив з дому. Та як тільки завернув за ріг провулка, раптом мало не зіткнувся з сусідкою, що несла кошичок із покупками. Від несподіванки я став як укопаний, але вона, мигцем зиркнувши на мене, з байдужим виразом обличчя пройшла мимо. Ну от і добре! Найкраще алібі, коли нічого не сталося.

Я пішов далі. Оскільки я хотів тільки звикнути до маски, то мені було байдуже, куди йти. Щоправда, спочатку навіть прогулюватися було нелегко. Всупереч сподіванням, суглоби ніг, наче незмащені, ледь ворушилися, дихання забивало, як зіпсований клапан. Хоча маска не могла червоніти від сорому та страху, що правда розкриється, спина в мене тремтіла, мов курча, якому щойно відкрутили голову... Та якщо чийсь погляд і проб’ється крізь маску, то скоріше завдяки моїй невпевненості. Якщо поводитимусь підозріло, мене запідозрять. А я ж спробував замінити лише малюнок на обгортці. Було б добре, якби цього ніхто не помітив. Усередені я нічого не підробив, тож нема підстав когось побоюватися.

Незважаючи на такі заспокійливі слова, початковий запал кудись зник, сили зраджували почуття, так само як почуття зраджували сили, і я дедалі більше занепадав духом. Понад три години блукав отак містом. Коли траплялися занадто освітлені вітрини, переходив вулицю, вдаючи, ніби мене привабила крамниця на протилежному боці... Якщо ряди будинків заливало неонове світло, я йшов у темні завулки, ніби шукаючи пригод... Коли неподалік від зупинки помічав, що наближається трамвай чи автобус, то навмисне прискорював ходу, щоб не піддатися спокусі сісти в нього...