Читати книгу - "Під Савур-могилою"

вдатних моїх, а хутше із-за літності та першовикітства, бо втік із великою родиною ще при дідичу Вишневецькому,— говорив він, поки невістки готували приїздцям пополуднувати, а менший син із Сірковими супутцями управляв коней.— Двадцять літ проніс тут час над нами. Діти подружилися і замали онуків, дорослих уже, розбудувалися і прийняли осідців, як бачиш, уймище. Сотня наша вже давно не сотня, а цілих три набереться. Тому, як, мо' бачив, не торкнула нас орда ясирами, слава Богу, а відтак і живемо, дякувати Богу, а за коні — тобі, нівроку.

— Та скільки там тих коней, дядьку Харку, що ви згадали й мене при Богові! — посміхнувся Сірко.

— Десь коло сотні набереться за всі роки, коли не більше, а з розплодами, то й п'ять, може, буде,— поклав Харко руку на потилицю.— На цих цілинах бідні викітці не знати що й робили б без твоєї помочі, а головне — вдови, старі та сироти. Як велів ото ти, так і робили, вділюючи спершу бідарів нендзних, а вже коли-не-коли і іншим попадало. А то мав спершу кобилу і водив її щороку на злуку аж у Буди. А коровицю із бичком син піймав по орді в лісі, то тепер і молоко своє, і волів пара є, а овечок ціла отарка вже,— знову протягнув він правицею по потилиці, ніби щось зганяючи.— В нашому селищі, Богу дякувати, жнеться не зле, ото тільки мороки, що живемо обекечено, вартою пильнуємося незмінно, не йдучи в поміч іншим, а воно б треба, якщо по-Божому мислити.

По полуднику Сірко знав із розповідей усе Харкове селище, що звалося й досі Харків хутір, і його околи та осілки, хоч ще й не об'їжджав свого реґіменту. А під вечір у Харків двір прийшли до Сірка дарунники з різними припасами в подячності за поміч тягловою силою, аж зворушивши його.

На Малій раді було вирішено, що житиме полковник з писарем і джурою поки що у вдови Усті, обійстя якій недавно збудовано толокою, а тим часом у селище буде запрошено із усіх сотень по три теслі, кожен з підводою, для рубки й перевозу лісу під майбутню полкову концелярію. Узгоджено було, що будівництвом відатиме сам війт Харко, а полковник лише підказуватиме, як будувати, щоб «канцелярія була не на день, а й захистком, коли що...»

Ввечері Сірко з сином і джурою та Вакула з найменшим братом об'їхали селище і облюбували місце-пустівщину там, де їм радив Харко, під реґімент. Обійстя Усті також сподобалося Сіркові, бо було просторе, збудоване, як виявилося, навмисне таким, щоб там в окремій половині могли мешкати приїздці, звичайно за плату, бо у вдови було аж п'ятеро діток, які й писалися Устименками, бо батьків їм Бог не дав. В Устин двір були завезені тесові добротні столи і скамниці та поли для спання. Сірко був здивований, що молоді його співмешканці замовили комусь шафу і гардеробу, ба навіть, сховок скарбний, які теж привезли на подвір'я. Другого дня в заранні Устина, як називав молодицю Сірко, з подарованих вчора осільцями і Харкове продуктів та свіжовиловлених в'юнів зготувала ситній і смачний сніданок. По сніданку Роман і Архип прочитали Сіркові «розказ-бефель до сотень і ґмин пилкових о будованні повсюдно окремішних ґминних і оборонних сотенних мешкань, церков, а при них шкіл-дяківок, о помочі вдовам і старим немічним калікам та сиротам у ґминних хатах-шпихтірках, о розширі полів орних, рольних та побудові яток і шинків, крам-базарів із визначенням днів для них»! В бефелі сотням і сотенним вмінялося «ставати в помочі убогим і багатодітним, найпаче вдовам і старим, в розорюванні рольних цілин у вільні від військового вишколу часи», а судам «спиняти пиятики і бахурства всіляких безкебетних свавільців-бемулів, каїнітів, нецнотних розстриг, душогубів і злодіїв».

Сірко був у захопленні від того бефелю. Він лише, подумавши, повелів скрибам дописати про повсюдний присотенний вишкіл молодиків, про розвій ґутного, будного, ковальського, рукомесного та іних промислів, про общинно-сябринні, церковно-братські, приватно-родинні, рукомесно-цехові ґрунти та пасовиська, про вчинення насховних пожиткових ґминних запасів збіжжя, пастроми, смальцю, масла, сухарів та різнопенцакових круп для поспольно-сябринних і сотенних нужд, про опарканення святих місць, могил і цвинтарів, про оскарження сотенних і ґминних судових поґвалтів, зламань і інших порушних нецнот в полковий суд для секвестрових арештів і умоцнених осібно з полковником карних квестій...

Тепер уже отим бефелем були захоплені і Роман, Архип, дід Харко та його сини, бо бачили у додатках більше від самого полковника, адже то був зародок Всеслобідської держави і її армії-армади. Розісланий по сотнях разом із запросинами в Харків хутір війтів і сотників на збори, він спаював слобідський терен в одно ціле із Січчю і Запорогами, де ще була, за переконаннями тутешнього людства, воля й незалежа. Полковникові ж він солодив гіркоти, почуті в Дзиковських, в Андрія Боби, в Мерефі та Артемівці і навіть від синів та зятя, і повнив певністю, що він знову при ділі, потрібному поспольству, як творець, а не руйнівник...

В закутках душі, в її закамарках Сірко завжди носив образ Софії як біль і докір. Він гнітився її мовчанкою, замкнутістю, жадібною пойнятістю до господарки та добробуту, страждливою жагою-пристрастю, що досягала шаленості і знавіснілості. Софія була до непосильності тяжким хрестом на його душі, якого він мав нести до смерті. Вона навіть дітей ревнувала до нього, хоч і ховалася з тим. Її молитви тяглись годинами. Сірко про себе називав те все тихим божевіллям, і поїздка та реґімент були йому цельбою від душевної муки...

Врядування на необжитім ще місці, де мав розміститися, а тепер спішно будувався реґімент полку, ішло, як і почалося, на подив щасно. Війт Харко спішив за тепла поставити будівлі й бекети і таки встиг до морозів і снігів накрити дахи на канцелярії, хаті полковника, стайні і возівні та навіть огородити чимале обійстя дубовим частоколом. Решта опоряджень робилася вже взимі, і Сірко мав більше клопотів з об'їздів полкових сотень — спершу двадцяти чотирьох, а потім аж тридцяти шести. Південніші, хоч і значно убогіші, були більш вишколені, обекечені і окозачені.

Вже через кілька