Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

— Відпусти його! — крикнув пойнятий жахом П’єро. — Mon Dieu! Кажу тобі, відпусти його, інакше він тебе загризе!

— Він ненавидить вас… ненавидить… ненавидить … — знову й знову повторювала Верба, дивлячись прямо в перелякане обличчя Мак-Таґґарта. Раптом вона повернулася до батька й, плачучи, промовила: — Ні, пес не розірве мене. Бачите! Це Барі. Хіба я не казала цього вам? Це Барі! Це доказ того, що він захищав мене…

— Від мене? — остовпів із подиву Мак-Таґґарт, і його обличчя потемніло.

П’єро підійшов і, посміхаючись, поклав руку на плече Мак-Таґґарта.

— Залишмо їх самих, мсьє, — сказав він. — Це два малих задираки, тут для нас небезпечно. І якщо пес її вкусить…

Господар знизав плечима. Великий вантаж був раптово знятий із них. Його голос був м’яким і переконливим. А тепер гнів зник із обличчя Верби. Мак-Таґґарт зловив кокетливий вираз очей, коли вона прямо глянула на нього, наполовину посміхаючись, і сказала батькові:

— Я приєднаюся до вас найближчим часом, тату, — до тебе й мсьє керівника факторії з Лак-Бейна!

У її очах, беззаперечно, грали бісики. Мак-Таґґартові здалося, що ці бісики глузують із нього. Від них його мозок палав, а кров почала дико пульсувати. Ох ці очі, повні запальних іскринок, як у відьми! Яке ж це буде задоволення приборкати їх, і станеться таке дуже скоро! Мак-Таґґарт пішов за П’єро назовні. Урочисто святкуючи перемогу, він більше не відчував болю від укусу Барі.

— Я покажу вам мої нові сани, я зробив для зими, мсьє, — сказав П’єро, коли двері за ними зачинилися.

Півгодини потому Непісе вийшла з хижки. Вона бачила, як П’єро й керівник факторії про щось балакали. З усього було видно, що розмова для її батька видалася неприємна. Його обличчя мало стурбований вираз, а в очах палав жаркий вогонь. Мак-Таґґарт щільно стискав щелепи, але в погляді промайнуло задоволення, тільки-но він її побачив. Вона знала, у чому річ. Керівник факторії з Лак-Бейна вимагав відповіді від самого П’єро, а той, як і сказала йому Непісе, відсилав по відповідь до неї. І він пішов! Дівоче серце затьохкало, і вона, розвернувшись, поспішила вниз стежкою. Позаду себе Непісе почула Мак-Таґґартові кроки й кинула чоловікові усмішку через плече. Водночас її зуби були міцно стиснуті, а нігті аж врізались у долоні.

П’єро стояв неповорушно, спостерігаючи, як вони зникають в узліссі. Непісе була на кілька кроків попереду Мак-Таґґарта. Глибокий різкий подих вирвався з грудей П’єро.

— Par les milles cornes du diable![21] — тихо вилаявся він. — Хіба це можливо?! Невже вона щиро усміхається тому звіру? Ні. Неможливо. Але, якщо це так…

Його смаглява рука судомно схопилася за руків’я ножа, що висів на поясі, і чоловік повільно почав слідувати за ними.

Мак-Таґґарт не квапився обганяти Непісе. Вона йшла вузькою стежкою, усе далі в глухий ліс. Чоловік був цьому радий, адже вони там будуть сам-на-сам, подалі від П’єро. Він був на десять кроків позаду неї. Непісе знову глянула через плече, й черговий усміх ліг на її уста. Вона швидко й в’юнко рухалася стежкою, тримаючи між ними певну відстань, але Мак-Таґґарт і не здогадувався, чому вона час від часу озирається. Він був задоволений, що дівчина дозволяє йому за нею йти. Коли вона звернула з вузької стежки вбік, повівши його місциною, кудою майже не ходили люди, його серце радісно йокнуло. Якщо вони так ітимуть і далі, то дуже скоро опиняться на значній відстані від хижки, і тоді юнка цілком перебуватиме під його владою. В обличчя йому вдарила кров. Він нічого не говорив, боячись, що вона зупиниться. Попереду почувся гуркіт води. Це був струмок, що протікав крізь високе міжгір’я.

Непісе йшла прямо на цей звук. Ледь чутно засміявшись, вона пустилася бігцем. Зупинившись на краю прірви, дівчина побачила, що Мак-Таґґарт відстав від неї на цілих п’ятдесят ярдів. Десь за кроків двадцять унизу була дуже глибока водойма з майже прямовисними берегами й така глибока, що вода в ній здавалася густим синім чорнилом. Непісе обернулася лицем до Мак-Таґґарта. Ще жодного разу вона не бачила цього звіра таким червоним. Дотепер вона нітрішки його не боялася. Але тепер — лише за одну мить — він страшенно її налякав. І перш ніж дівчина змогла сказати, що заздалегідь надумала, був уже біля неї. Великими руками Мак-Таґґарт схопив її за обличчя, а його грубі пальці вп’ялися в шовкові коси.

— Кіт сакагет! — вигукнув він пристрасно. — П’єро сказав, що ти даси мені відповідь. Але мені вже вона не потрібна. Ти й так моя! Моя!

Вона закричала. Це був судомний, уривчастий крик. Його руки обвилися навколо дівчини, як залізні пута, стискаючи її струнке тіло, перекриваючи дихання, так, що їй аж в очах потемніло. Вона не могла ні боротися, ні кричати. Непісе відчула гарячу пристрасть його губ на своєму обличчі, чула його голос… І раптом настало звільнення, вона змогла нарешті вдихнути ковток повітря. Її гукав П’єро! Він дійшов до розпуття й покликав її на ім’я!

Гаряча Мак-Таґґартова рука закрила їй вуста.

— Не відповідай, — почула вона.

Сила, гнів, відраза раптом спалахнули в ній, і юнка люто відкинула від себе його руку. Щось у її прекрасних дівочих очах стримало Мак-Таґґарта. Її погляд пропалив його до самого споду душі.

— Bête noire! —