Читати книгу - "Поїзд, що зник"

Назавтра мене демонстративно повезли на Богомольця, начебто в спецінспекцію, а насправді - в архіви. Там я до вечора гортав орієнтировки за останні кілька років, сподіваючись знайти бодай щось схоже на масове зникнення киян разом з поїздом метро. Єдиною вартою уваги виявилась інформація з Естонії. Там два подружжя зникли разом зі своїми новенькими “Волгами” останньої моделі по дорозі з Тарту до Ленінграда. Хоча в операції крім міліції були задіяні внутрішні війська, прикордонники і навіть військові аквалангісти, не знайшли бодай найменшого сліду. Співпадав приблизний час, коли обидві машини з екіпажами востаннє бачили випадкові свідки на автозаправці - двадцять перша година. Версій було багато, але жодна не підтвердилася.

Десь ближче до кінця робочого дня Старий розпочав обіцяну “перевірку на вошивість”. Я вийшов з парадних дверей, але замість того, щоб сісти в “газик” попрямував попід будинком Управління на кінцеву зупинку другого тролейбуса. По дорозі я робив вигляд, що зазираю в папери, які виймаю з течки.

Хвіст приліпився одразу. Але це мені вже потім розповіли, бо я весь час удавав забацаного мента. Для зовнішнього спостереження ця сторона вулиці дуже незручна, бо тут чомусь завжди мало людей. Народ переважно товчеться біля входу до Софії або фотографується під пам’ятником Богдану Хмельницькому. Тому мій супроводжуючий, напевне, зрадів, коли між ним і мною з’явилася пара людей, які ліниво підвелися з лавочки у сквері і теж попрямували до зупинки. Взагалі, в цьому щось було - пасти міліціонера під самими вікнами головної київської міліцейської Управи.

Тролейбус підкотив і розчинив двері. Я притис течку ліктем і увійшов одним з перших. Супроводжуючий, удаючи вихованого, пропустив до салону решту пасажирів. Все правильно, перша заповідь нишпорки: в транспорт сідай в останню секунду, бо об’єкт спостереження може несподівано вискочити в передостанню.

В тролейбусних динаміках прохрипіло: обережно, двері зачиняються, наступна зупинка - вулиця Ірининська. Між нишпоркою і все ще відчиненими задніми дверима залишилася одна-єдина людина: вже немолодий мужчина, котрий, сопучи прилаштовувався, як йому краще увійти. Я вже сидів, встромивши носа в розгорнуту течку. Бабахнули передні двері, зашипіли відпущені гальма.

І в цей час отой незграбний літній мужчина блискавично з розвороту, з усієї сили вдарив нишпорку ліктем у сонячне сплетіння. Аж квакнуло. Невідомий почав згинатися навпіл, а Старий (бо це був він) рвучко повернувся, схопив топтуна обома руками за лікті, різко випростав і коліном знизу щосили вдарив йому в пах. Це був фірмовий “дуплет” Старого, про який розповідали легенди в слідчих ізоляторах, на етапах та в колоніях.

Від неймовірного болю і відбитого дихання невідомий вирубався. Він би впав на асфальт, як підкошений, але оті двоє з лавочки матеріалізувалися за його спиною, вивернули руки назад і одягли наручники. Після цього внесли непритомну здобич у тролейбус і загорлали водію:

- Міліція! Затримання небезпечного злочинця! Жени швидше, гальмонеш на тому боці під райвідділом.

Це теж була придумка Старого - затягти невідомого не в головну Управу, а в райвідділ аби ті, хто його послав, поламали голови над філософською категорією випадковості і закономірності. До речі, пістолет нишпорки і його документи перекочували в кишеню Старого ще в той момент, коли хлопцю одягали наручники.

У райвідділі наша здобич на загальне здивування почала приходити до тями. Тому я перестав удавати з себе заклопотаного і повернув топтуна до попереднього стану ударом руків’я свого “стєчкіна” по його потилиці.

- Копита не натягне? - стурбовано поцікавився черговий по райвідділу.

- Та де там, - озвався один з наших. - Накачане, стерво, м’язи на руках, як у Жаботинського. Якби не товариш підполковник…

Подальший розвиток думки оперативника обірвав сам Старий.

- Хлопці, боюся, ми фраєрнулися. Здається, ми лампасника взяли. Це армійський літер. Все чисто - і ксива не липова, і дуда його.

Загалом було відомо, що наш Старий переходить на “феню” виключно у шоковому стані. Цей надзвичайно рідкісний момент ми якраз і спостерігали. Проте, старий партизан досить швидко отямився, подзвонив Генералу, коротко і чітко все доповів, уважно вислухав, сказав: “Буде зроблено!” і поклав трубку. Потім наказав черговому по райвідділу:

- Дзвони у військову комендатуру, хай забирають свою вошу інтендатську.

- А що я їм скажу?

- Як завжди в таких випадках: під час оперативних заходів викликав підозру своєю поведінкою, на прохання пред’явити документи почав лаятися. Намагався вихопити зброю, одне слово - ти дзвони, а ми пішли пояснення писати. Потім розкажеш, що й до чого.

Потім було потім, черговий справді розповів усе в подробицях. Військовики приїхали досить швидко, без коментарів написали розписку в одержанні старшого лейтенанта, його зброї та документів і відбули разом з ним. Єдине, що здивувало чергового, так це те, що замість міліцейських наручників, які ще ми зняли зі старлея і забрали з собою, хлопці з комендатури одразу зодягли на офіцера свої.

Тієї ночі, як не дивно, мені нарешті спалося добре. Події останніх днів настільки вимотали мене, що жодних снів я не бачив.

Усю нашу славну четвірку викликали до Генерала близько полудня. Ясна річ, що пояснення ми з собою прихопили, бо написали їх ще напередодні, чітко узгодивши зі Старим кожне слово. Ми були готові до найгіршого, однак наш Генерал чомусь не зображав із себе суворого, але справедливого. Навпаки, його обличчя сяяло, як у молоденького курсанта, коли він вперше чіпляє офіцерські погони.

В кріслах біля його столу сиділи два підполковники в мундирах сухопутних військ. У старшого за скельцями тонких інтелігентних окулярів з позолоченою оправою проглядали розумні очі. На його червоних петлицях тьмяніли щит і два мечі.