Читати книгу - "Поїзд, що зник"

І він простягнув мені листок паперу в шкільного зошита в лінійку, на якому кострубатим дитячим почерком було написано приблизно таке: “В моїй смерті прошу винити міліціонера на прізвище Сирота який хотів щоб я був у нього стукачем і закладав міліції хто краде на кладовищі а якщо я не буду закладати то мене посадять до справжніх бандитів які матимуть мене за дівчинку але я боюся стукати на хлопців бо мені казали що справжні злодії відрубають стукачам руки”.

Я стояв, виразно отетерілий і лише переводив погляд з генерала на Старого. Підполковник зосереджено досмалював цигарку, а наш з ним спільний начальник з насолодою професійного садиста милувався рідкісним явищем природи: інспектором Сиротою, загнаним у глухий кут. Потім ввічливо поцікавився у Старого:

- Товаришу підполковник, він у вас ніколи не ригав?

- Навіть після другої пляшки…

- Тоді медсестру викликати не будемо. Хай подивиться ось на це.

Попри зміни, які справляє на обличчя людини довге перебування у зашморгу, я одразу впізнав на фотографії нещасного дефективного юнака.

- Що скажеш, Сирота?

- Скажу, що навіть найпаршивіший експерт-графолог доведе підробку. А перший-ліпший психіатр пояснить, що людина з такими вадами психічного розвитку не в змозі вибудувати речення такої конструкції. Отже, імітація. Далі. Я не дільничний міліціонер, дрібні крадіжки на кладовищах не входять до кола моїх службових обов’язків. А якби і входили, то з професійної точки зору такому інформатору гріш ціна - він недієздатний. Його свідчень навіть наш найгуманніший у світі суд просто не прийме. Так на біса мені його вербувати? До речі, прізвища свого я йому не називав і взагалі бачилися ми з ним півтори хвилини, випадково. Він на Берківцях цукерки жебрав, то я дав йому якісь дрібні, от і весь контакт.

- Це добре, Сирота, що ти не відхрещуєшся від самого факту контакту. Бо до спецінспекції на всяк випадок надіслали знімочок - ти і хлопчик на тлі стіни і надгробків. Тільки не роби на лобі зморшки, наче ти думаєш. Метрів за чотириста від тебе, біля центральної алеї когось ховали? Не заперечуєш? Якийсь фотоаматор клацав останні хвилини прощання, бо є любителі і на такі знімки. Ти випадково втрапив в куток кадру. При збільшенні все зафіксувалося.

Генерал встав, висунув ногою з-під столу кошик зі сміттям, смачно в нього плюнув, засунув назад і шумно видихнув повітря.

- Логічно! Спецінспекція і товариш замполіт вільні. Я особисто займусь розслідуванням цього підозрілого інциденту.

І коли обидва тхорі вийшли, продовжив уже спокійніше:

- Фотоаматор, мать його! Цікаво, яка це падла нашептала йому про самогубство хлопчика, про його посмертну записку і про те, куди отой самий “випадковий знімочок” треба відправити - в порядку допомоги міліції від громадськості?

Тут втрутився нарешті Старий.

- Я з тобою згоден. Бо навіть у нас на Богомольця немає й близько таких телеоб’єктивів, щоб “випадково” за чотириста метрів давати таку якість.

- Думаєш, Контора?

- А я знаю? Років п’ять тому сказав би - ні в якому разі. А зараз? Ти ж бачив, як вони там, на Володимирській розбудовуються.

Генерал погодився:

- А що ти хочеш? У них же при Андропові управління, як кролі плодяться - сьоме, п’яте, дев’яте, двісті двадцять п’яте! Дідька лисого з рогами хата, а не державна безпека.

Старий перечекав вибух благородного генеральського гніву і пробурчав:

- Все одно не сходиться. Ну, наступив Сирота чекістам на мозоля, нехай навіть на яйця. І що? Дві хвилини роботи - зняти трубку, подзвонити, куди належить, і завтра Сироту у гівновози не візьмуть, а не те, що в міліції не залишать. А щоб безвинного, та ще й хворого пацана в зашморг встромляти і всю цю комедію з випадковими фотографіями, посмертними записками і спецінспекціями влаштовувати - вибачай, але навіть вони ще до цього не доросли.

- А як не вони, то хто? Бо спецінспекцію я візьму на себе, мовляв, ближче не встановлені злочинні елементи в порядку помсти принциповому співробітнику міліції… і таке інше.

Старий підвівся і повернувся в рамки субординації.

- Писати, товаришу генерал, то ваші справи, а мої - влаштувати декому перевірку на вошивість. І то таку, щоб матня тріснула.

І вийшов.

- А зі мною що, товаришу генерал?

- Офіційно я тебе відсторонюю від будь-яких справ у зв’язку з начебто службовим розслідуванням. А неофіційно - щоб з цієї миті ти без зброї навіть до туалету не виходив. Сів на очко - однією рукою штани тримай, другою - “стєчкіна”. Рипнеться хтось - стріляй без попередження. На роботу тебе привозитимуть і відвозитимуть. А там подивимося. Раптом все набагато простіше. Пам’ятаєш історію з Байковим цвинтарем? Може, цей бідолашний хлопчина побачив уночі щось таке, чого не повинен був бачити. Врешті, не все те, що сіре, то кадебе.

Вже того вечора наші оперативники, котрі потай в обшарпаному таксі супроводжували службовий “газик”, на якому мене підкинули додому, засікли “жигулі”, що приліпилися до “газика” ще на площі Богдана. Ця машина з рівненськими номерами пленталася за нами аж до мого будинку, після чого спокійненько через вулицю Боженка, Корчувате і Мишоловку рвонула на Кончу Заспу. А там відірвалася від наших оперативників у класичний спосіб. “Жигулі” під’їхали до воріт якогось відомчого піонерського табору, відчинили ворота, в’їхали, зачинили браму і спокійненько покотили собі головною алеєю поміж корпуси. Доки наші хлопці радилися, доганяти пішки чи відчиняти ворота, з’ясувалося, що за