Читати книгу - "Поїзд, що зник"

Майор мовчки роздивився мене, так, наче щойно побачив і нарешті наважився:

- Є докази, є конкретика. Батько з напарником не по дорозі на роботу зникли, а десь там, під землею, в метро. І справа не в тому, що переді мною сам Федорчук стелився. У дядька Кирила, батькового напарника, син своє слідство влаштував. Так от, запам’ятайте: дівчаток, котрі внизу на платформах чергують, наступного дня перевели на Куренівську лінію. А потім потихеньку позвільняли з роботи і повідправляли в їхні Хацапетівки. Вони ж бо у нас - ліміта з гуртожитку з тимчасовою пропискою. Їх налякати - з-за рогу гавкнути. Так от, через рік Кирилів хлопець зустрів одну таку. Випадково, у Фастові. Вона йому й розказала, що поїзд, котрий батько з дядьком Кирилом вели, на Святошин пішов згідно розкладу, секунда в секунду. Десь якраз посеред зміни. А назад, тобто, в бік Дарниці вже не повернувся.

До мене навіть не дійшло одразу. Я знав, що зникають автомобілі, літаки і пароплави. Але поїзд метро, в тунелі, з рейок… знову містика.

- Як це - не повернувся? Куди ж він дівся?

- В той час, коли потяг мав іти на Дарницю, його не було. Взагалі. Далі після перерви з’явився інший, той, що ходив наступним за батьковим. Назавтра, як я вже казав, дівчат попереводили на іншу лінію, потім підвели під скорочення - і гайда в свої Великі Коровинці!

Я й далі сидів приголомшений. Виходить, і справді були якісь дуже важливі обставини замовчати отой нещасний випадок з двома машиністами. А може, не тільки з ними? Посеред зміни зникли, отже, коли ж? Вісімнадцята плюс три - от вам і двадцять перша, і Святошинська лінія метро, і поїзд же, напевне, не порожній ішов, хоча година “пік” минула і залишалося до кінцевої дві зупинки.

- Товаришу майоре, а ви не пам’ятаєте, на якій станції вашого батька ота дівчина востаннє бачила?

- А чого ж, пам’ятаю. Хотів би забути - не зміг би. Надто вже назва промовиста: “Жовтнева”.

Приїхали, Сирота. Це ж ріднесенька станція двічі померлого слюсаря. Він же її ледь не проспав. А може й проспав? І в’їхав разом з усіма колегами по нещастю і двома машиністами у таке невідоме, що аж через п’ять років чудом вирвався. Але йому: ти куди? - і швидесенько назад запхали. Раз ти мертвий, та ще й згідно рішення радянського районного суду, то жити тобі не положено. “Врізав дуба - спи спокійно. Чого ж ти розрився?”

- А як би мені з отим хлопцем, дядька Кирила сином поговорити? Тільки щоб неофіційно, без повістки? Може, через вас, товаришу майоре?

Майор усміхнувся, але цього разу якось недобре.

- А чого ж, можна і через мене. Ось помру, здибаю його на тому світі, передам ваше прохання. Зачекаємо вас, тоді втрьох і поговоримо. Якщо, звичайно, він насправді існує, той світ. У Кирилового хлопця після цієї історії щось із головою сталося. Почав щовечора ходити на “Жовтневу” і чекати батькового поїзда біля самого краю платформи, там, де перший вагон зупиняється. І дочекався. Чи то сам на рейки впав, чи йому хтось допоміг? Записали - нещасний випадок… ще запитання будуть, товаришу інспекторе?

- Ніяких. Як хто вас запитає, що ви в міліції робили, скажете - викликали як свідка дорожньо-транспортної пригоди.

Ми потисли один одному руки, потім я провів майора коридором до сходів. Він уже збирався спускатися, коли раптом повернувся до мене і сказав:

- Він взагалі, Кирилів малий, перед смертю дивним став. Зустрів якось мене випадково на вулиці біля училища, такий радісний! Вхопив обома руками і каже: “Я тепер точно знаю. Наші батьки ніде не зникли, вони випадково в інше метро заїхали і досі там їздять. Треба тільки почекати і вони повернуться”. Я ще нічого не зрозумів, а він у тролейбус ускочив і поїхав. А ще через два дні зішкребли його з рейок. Отак, інспекторе, бійтесь інших метро і цього життя.

Про те, що цього життя варто боятися, я переконався набагато швидше, аніж сподівався.

Не встиг я наступного ранку відстріляти свої дві коробки патронів у тирі, як туди подзвонив сам Генерал. Подзвонив і сказав одне лише слово:

- Бігом!

Біля кабінету нашого начальника вже стояв Старий і його “біломорина” шкварчала, як кишеньковий злодій, прихоплений на гарячому.

- Олексо, ти знаєш, що може бути гірше розлюченого тхора?

- Два розлючених тхорі.

- Так от, це якраз твій випадок. Обидва тхорі уже там, за дверима. Замполіт і начальник інспекції внутрішніх розслідувань. У відповідному настрої. Та й Генерал теж.

Мене завжди тягне на жартики в непідходящі моменти. От я й ляпнув:

- “За что?” - спитала Муму.

- Гляди, Муму, щоб і тебе не втопили. Марш за мною!

- Сирота, - сказав Генерал, дивлячись так же суворо, як і Дзержинський з портрета над його головою, - для того, щоб зрозуміти, що перед тобою