Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

— Але й не було б правосуддя, государю.

Та Імар уже сам збагнув, що лордові Айвару йдеться не про правосуддя. Насправді йому був потрібен розголос цієї справи, але обмежений розголос, призначений не для лахлінського народу, а для зовнішнього світу. Тому й знадобилася ця пародія на помилування, замість того, щоб відразу засудити двох менших дочок до каторги. Документи про помилування проходять не через Священну Канцелярію, а через королівський секретаріат, де не так суворо зберігають таємниці, і незабаром звістка про вирок дівицям Марвен та Ґрайне вер Киннах досягне вух єдиного на Лахліні посла — кередіґонського. А той, безумовно, зацікавиться таким конкретним формулюванням: „за зв’язок із відьмою Шайною вер Брі та відьмаком Бренаном аб Ґрифидом“. Невдовзі про це стане відомо при кередіґонському дворі, отже, дізнаються й відьми, а що найголовніше — дізнається Бренан аб Ґрифид. Він вважатиме себе винним у тому, що сталося з його рідними, і майже напевно кинеться рятувати від каторги двох малих кузин, яких любить найбільше.

От таку пастку задумав для відьмака Айвар аб Фердох. Його, мабуть, аж розпирало від прагнення помститися хлопцеві, який багато років жив на Лахліні, під боком у поборників і примудрився вціліти. Ця жага відплати була така сильна, така всеосяжна, що лорд Айвар навіть не замислювався над тим, до яких жахливих наслідків може призвести реалізація його плану. Імар добре знав історію — справжню, неприкрашену. Він знав, якими лихими стають відьми, коли вбивають одну з них. Йому було відомо, що до восьмого століття на Лахліні народжувалися малі відьми, дорослі приходили їх забирати, і щоразу це перетворювалося на невеличку, але запеклу війну. Востаннє, у 714 році, сталося так, що новонароджена дівчинка загинула. Тоді три десятки оскаженілих відьом зруйнували половину Рехрайна і до ноги знищили аж одинадцять поборчих когорт, що їх вислало проти них керівництво Конґреґації. Наступні покоління поборників примусили народ забути про цю ганебну поразку, а згодом забули й самі. Їм було нестерпно усвідомлювати, що їхня влада на Лахліні збереглася лише через небажання відьом брати на себе зайвий клопіт — вони визнали за краще відгородити острів Бар’єром, ніж завойовувати його й намагатися перевиховати впертих лахлінців.

Та й порівняно недавні події, пов’язані з народженням відьми Шайни та відьмака Бренана, свідчили про те ж саме. Імар був королем, тому відразу збагнув, чому наділені владою найстарші приховали від решти відьом, що Іскра прорвалася за Бар’єр. Вони цілком здавали собі справу, що зараз не початок восьмого сторіччя, а кінець сімнадцятого, і рятувальна експедиція, на зразок тодішньої, обійдеться вже не кількома тисячами життів, а багатьма десятками, навіть сотнями тисяч. Тому відрядили одну лише відьму Айліш, тому пожертвували відьмаком — лише б уникнути кровопролиття.

Проте Айвар аб Фердох не оцінив цього. Він прагнув будь-що вбити відьмака, якого вважав своєю законною здобиччю, і йому було начхати, як відреагують відьми. А от Імара це дуже турбувало. Він мало знав про відьом, та одного був точно певен: чоловік-відьмак означає для них не менше, ніж повноцінна жінка-відьма. А може, навіть більше — бо сестер кожна з них має понад чотири сотні, а брати з’являються лише зрідка, в середньому раз на півтора століття. Якщо Бренана аб Ґрифида заманять на Лахлін і тут уб’ють, то найстарші жодним чином не втримають відьом від помсти. Сюди їх прибуде вже не три десятки, а щонайменше сотня, може, й дві. Їх не зупинять ніякі молитви праведників — тим більше, що праведники на Лахліні велика рідкість, тут мешкають переважно фанатики…

Пролунав стукіт у двері. Імар, який чекав цього, негайно відповів:

— Так, можна.

До кабінету ввійшов літній чоловік у чорній мантії державного чиновника. Він шанобливо вклонився своєму государеві, а Айвару аб Фердоху лише погордливо кивнув. Королівські міністри неприязно ставилися до верховного поборника — і йшлося не про конкретну особу, а про посаду загалом, оскільки за законом верховний поборник одночасно виконував обов’язки лорда-канцлера. Як канцлер, він керував міністрами, проте не мав повноважень призначати та звільняти їх, це була прероґатива короля. Таке подвійне підпорядкування призводило до частих конфліктів усередині уряду й давало Імарові серйозний важіль впливу на неконтрольованого ним верховного поборника. Айвар аб Фердох знав, що через своїх міністрів король може заблокувати роботу уряду, а потім порушити перед Поборчою Радою питання про його некомпетентність.

— О, лорде Дивліне! Добре, що ви зайшли, — промовив Імар таким тоном, ніби це не він його викликав, передавши записку секретареві. — Мені якраз потрібна ваша консультація, як першого законника королівства.

— Увесь до послуг вашої величності, — з готовністю прийняв його гру Дивлін аб Ґалховар, міністр права та справедливості й головний королівський прокурор.

Верховний поборник, запідозривши якусь каверзу, засовався на стільці. А Імар узяв клопотання щодо Марвен та Ґрайне вер Киннах і передав його міністрові.

— Раніше мене ніколи не просили про часткове помилування засуджених за злочини проти віри. Завжди пропонувалося лише повне звільнення від покарання.

Коли Дивлін аб Ґалховар читав текст клопотання, Імарові здалося, що його очі на мить гнівно зблиснули. Чи, може, це була просто гра світла та тіні…

— Це справді досить незвично, государю, — сказав міністр, поклавши документ на край столу. — Проте я не вбачаю тут нічого неправомірного. І ви, і ваші попередники неодноразово дарували часткове помилування у кримінальних справах, пом’якшуючи покарання. Жоден закон не забороняє так само вчинити й щодо засуджених за злочини проти віри.

Айвар аб Фердох помітно розслабився. „Зарано радієш,“ — подумав Імар. Він якраз і чекав, що лорд Дивлін обґрунтує правомірність такого клопотання, пославшись на прецедент із кримінального права.

— У цих випадках, — промовив король, ретельно добираючи слова, — я міг на свій розсуд визначати ступінь пом’якшення вироку. А нова міра покарання, що пропонувалася в клопотанні, мала лише рекомендаційний характер. Інколи я взагалі скасовував вирок і дарував повне помилування. Тому прошу вас, лорде Дивліне, надати мені висновок, чи поширюється така рекомендаційність на справи, пов’язані зі злочинами проти віри.

— Безумовно, поширюється, государю, — відповів Дивлін аб Ґалховар твердо