Читати книгу - "Науково-практичний коментар Земельного кодексу України"

Деякі науковці вважають народ не лише окремим, але й єдиним суб'єктом права власності на землю[202].

Звертає на себе увагу теорія "поділеної власності", запропонована І. І. Каракашем[203]. На його думку, власність народу України "повинна ґрунтуватися не на поділі цілісної природи за об'єктами або повноважень володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, пов'язаних з реалізацією відповідних повноважень власності, між органами державної влади та місцевого самоврядування різних рівнів"[204]. Дослідник приєднується до думки, за якою існує фактична неможливість "здійснення народом своїх правомочностей як суб'єктом права власності на природні об'єкти", і "у цьому зв'язку більш придатним є юридичне закріплення … не права власності народу на природні об'єкти, а права народного надбання природних багатств. Народне надбання - це те, що освоювалось, облагороджувалось, натуралізовувалось і на цій підставі дісталося від минулих поколінь народу теперішнім поколінням і підлягає передачі майбутнім поколінням народу"[205].

Схожої позиції тримається П. Ф. Кулинич, на думку якого, ст. ст. 13 та 14 Конституції України виключають одна одну. При встановленні співвідношення цих норм слід, на його думку, виходити із загальної спрямованості політики держави. Зміст ст. 13 Конституції України слід "витлумачити як проголошення земельного фонду країни не власністю, а основним національним надбанням Українського народу …"[206]. На думку П. Ф. Кулинича, саме таке тлумачення співвідношення між ст. 13 та ст. 14 було дане ВРУ при прийнятті нового ЗКУ[207]. Проголошення землі національним надбанням, на думку науковця, означає, що "правові рамки володіння, користування та розпорядження" національним надбанням "з боку власників мають бути закріплені в законах України", поряд із цим, юридична коректність ст. 13 Конституції України викликає у дослідника сумнів[208].

У цьому ж руслі знаходиться і підхід В. Карабаня, який, даючи оцінку положенням ст. 324 ЦКУ, де передбачено прав власності Українського народу на землю та інші природні ресурси, вважає, що "право власності Українського народу на зазначені об'єкти має лише публічно-правовий зміст, що виключає участь Українського народу в цивільно-правових відносинах та обумовлює можливість суміщення цього права з цивільними правами інших осіб на зазначені об'єкти (їх ділянки, частини тощо)"[209].

В. В. Носік пропонує і розвиває конструкцію "дворівневої власності на землю", за якою "право власності держави, юридичних осіб та громадян (право нижчого рівня) є похідним та залежним від права власності Українського народу (права вищого рівня)"[210].

На думку М. В. Шульги, народ не може повсякденно здійснювати правомочності власника, за своєю економічною природою власність Українського народу на землю є фактично державною,