Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Жайворонок почервонів. Аж заблищали сльози на його очах.

А втім, можливо, що сльози були і від іншої причини. Адже Мірель таки здорово бахнула його Іммануїлом Кантом по голові.

Вслід за Аркадієм Петровичем і інші наші педагоги взялися до діяльності «на оборону».

Інспектор, бувши словесником, тобто викладачем російської мови та літератури в чотирьох старших класах, вирішив насамперед організувати низку літературних рефератів — на теми високі й прекрасні, що сприяли б вихованню в гімназистах «любви к отечеству и народной гордости». Писати й читати реферати мали самі гімназисти, найздібніші учні в словесності.

Перший реферат читав Репетюк. Опонентами Богуславський призначив Воропаєва і Хавчака. Виступати в дебатах мав право кожний.

Ми були схвильовані. Реферат! Опоненти! Дебати! Самі вже ці слова були чогось варті. Вони були для нас уперше чувані. Вони звучали так, що до них неможливо було не почувати пошани. Це були слова цілком дорослі. В той вечір, на який був призначений реферат, наша тісненька актова зала була повнісінька. Чотири старші класи з'явилися всі до одного чоловіка. Педагоги були в мундирах. Директор — у капелюсі з трьома рогами.

Фу, чорт, це було просто надзвичайно!

Але це було не тільки надзвичайно, це було ще й неправдоподібно! Тема реферата була «Русская женщина и война». Ви розумієте? Мало того, що «війна», але ще й «женщина». Особа іншої, забороненої учневі середньої школи, статі!..

Репетюк, видимо, хвилювався. Ще б пак не хвилюватися! Педагоги, батьківський комітет, навіть сам почесний попечитель гімназії, багатющий поміщик граф Гейден, сидять у перших рядах, у парадних мундирах, у білих рукавичках, і бороди їхні пахнуть фіксатуаром. Репетюк вийшов на кафедру блідий, і кінчики його пальців тремтіли, коли він розгортав свої сторінки. На висках у нього був піт. Але ж складка — складка на нових штанях-кльош — була абсолютно бездоганна. Вона починалася десь аж під тужуркою і спадала вниз рівною, точно перпендикулярною до площини підлоги лінією. Репетюк поправив пенсне. Воно блиснуло білими скельцями і жовтим золотом проти сяйва канделябрів. Потім Репетюк пригладив волосся і кашлянув. В залі була така тиша, якої в гімназії взагалі бути не може.

— Господа! — голосно сказав Репетюк. Голос його злегка вібрував. — Знаєте ли вы русскую женщину?..

Він спинився, немов чекаючи на нашу відповідь. Фу ти, чорт, це було кумедно! Ми відчували себе незручно. Що за дурацьке запитання, справді? Звичайно ж, женщини — чи руської, чи французької — ми не знаємо. Гімназистам же заборонено зустрічатися з женщинами «вне присутствия родителей или лиц, особо их заменяющих».

— Любите ли вы ее?..

Що? Любимо? Кого? Женщину?! Нас кинуло в жар. Хіба ж можна таке питатися?.. Глухий шелест перекотився залою Як він насмілився? Завтра його, мабуть, виженуть…

Репетюк ще раз поправив пенсне. Обличчя його зоставалося бліде, холодне й серйозне.

— Я позволю себе утверждать, что вы ее знате, что вы ее горячо любите… Ведь это ваша мать… Ведь это ваша сестра…

Ми просто ахнули. Ну й сучий же син! Почесний попечитель, граф Гейден, розвів руки в білих рукавичках і раптом захлопав долоню об долоню. Ах, значить, можна навіть ляскати, немов у театрі! Краса! Ми заплескали і заревіли:

— Браво!

— Біс! Бі-і-і-іс! — підхопили камчадали[194].

Репетюк посміхнувся. Обличчя його було вже нормальне — рожеве. Складка на брюках — як напнута струна.

Директор підвівся і махнув рукою. Оплески, «браво» і «біс» урвалися ту ж мить, навіть без відлунку.

— Господа, — прогугнявив директор. — Прошу не забывать, что вы отнюдь не в театре. Попрошу выражать свои восторги в пределах приличия, без присущих театральной галерке выкриков… Засим, — він обернувся до Репетюка, — прошу продолжать.

Ромстюк заговорив рівним і дзвінким голосом. Цитати великих письменників так і посипалися з його вуст. Тургенев, Достоєвський, Гончаров, Пушкін, Карамзін. Три чверті Репетюкового реферата написали саме вони. Репетюк наводив уривки прози, зачитував драматичні діалоги, декламував поеми. Русская женщина! Виходить, ми справді знали її, окрім матері й сестри. Бедная Ліза, Татьяна Ларіна, Соня Мармеладова, Настасья Філіпповна, Аглая, Ліза, Віра і Марфінька, Марія Кочубей…