Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Ми слухали Репетюка, затамувавши дух, як ніколи не слухали ні одної гімназичної лекції. Він змалював руську женщину в образі захватному, але кроткому й ніжному. Вона може знищити вас, спалити вогнем своїх почуттів, але вона здатна обожнювати вас, вона здатна на високу і прекрасну самопожертву. От вам Віра з роману «Обрыв», от вам Ліза з роману «Дворянское гнездо». Але хіба на жертву руська женщина здатна тільки в ім'я особи і особистого? Ні! Репетюк твердив інше. Руська женщина жертвує собою в ім'я загального добра. В ім'я ідеї. В ім'я отечества. В ім'я людства. Вона радо за це піде на муки й страждання! Хіба дружина не посилає чоловіка на війну? Хіба сестра не соромить брата, що він досі не пішов ще боронити цивілізацію від варвара-шваба? Хіба мати не хрестить сина, не благословляє його, відправляючи на подвиг, на фронт?..

Граф Гейден вийняв блакитну хустку і на мить підніс до очей. Потім він коротко висякався. Тоді всі педагоги також дістали хусточки. Директор ворушив вусами. Ми сиділи, роззявивши роти.

Серце Хрисанфа Сербина то холодом скорчувалося, то роздималося від раптових гарячих хвиль. Ліза, Віра, Марфінька, Татьяна, Неточка,[196] Марія, Соня, Настасія… Які прекрасні імена! Чому від самих цих імен вже стискається серце і потім в нього б'є такою гарячою хвилею; Аглая, ще одна Ліза, Мері,[197] Маша,[198] Софія[199]. А Катря? Катря Крос… Катря Крос теж може бути руською женщиною, кротко страждати, палко любити і жертвувати собою. Мила, мила, дорога і прекрасна руська женщина, Катря Крос!..

Фінал Репетюкового реферата був сповнений зворушливого ліризму й патетичної пристрасті. Прекрасним образом руської «жеищини в білому» кінчив він свою кантату.

Бій. Ураганна артилерійська підготовка. Шалена атака. Безпощадна рукопашна бійка. На стогони, зойки й передсмертні хрипи спускається ніч. Вона віщує раненим героям тільки смерть, самотню й болючу… Але тут з'являються руські женщини в білих одежах. На білих хусточках у них червоні хрести. Вони схиляються до ранених, до страдників, приречених на муки й загибель… Німецький кулемет рокоче. Снаряди розриваються довкола. Але біла женщина не випускає руки того, хто відходить за отечество в інший світ. Вона умирає разом з ним, пробита варварською німецькою кулею…

Сербин зробив вигляд, що в нього щось випало з рук, і хутко нахилився. Це треба було зробити конче. Треба було сховати обличчя. Сльози бігли по щоках, і ніяка сила не могла стримати їх… Він пережив щойно самопожертовну загибель Катрі Крос там, на полі брані, в білій одежі, над тілом загиблого героя. А цей герой був не хто інший, як він сам — Сербин Хрисанф…

Звістка про цю смерть була найнесподіваніша.

Ми були у Вахлакових. Репетиція початкової сцени першої дії була в самому розпалі. Ми сиділи в їдальні, випинаючи животи й надимаючи щоки, що мало символізувати цілковиту життєву самостійність, статечність та провінціальну обмеженість всіх тих земляків, поштмейстерів та інших чиновницьких персонажів гоголівської комедії. Семикласник Теплицький — найогрядніший з-поміж усіх гімназистів нашої гімназії, за що й дістав роль городничого, — входив із кухні в розстебнутій шинелі, яка символізувала халат, і гарчав своїм проспіваним на херувимській церковним баском:

— Я пригласил вас, господа, чтоб сообщить вам пренеприятное известие…

Фраза ця йому ніяк не давалася. Він проказував її так, немовби щойно за одним духом відспівав стократне великопісне «господи помилуй», і тепер, хапнувши повітря на повні легені, всю снагу своїх легенів вклав у це останнє, сто перше, форте. Аркадій Петрович сердився, хвилювався і завертав його назад.

І от, коли Теплицький вже в десятий раз виходив з кухні, запинав поли шинелі, насуплювався і гарчав свою злощасну фразу, а ми позіхали з нудоти або переглядалися з не зайнятими в цій сцені Валею і Алею, — раптом в передпокої сильно і довго задзвонив дзвоник.

Дзвонив Піркес.

Він відштовхнув Туровського і побіг просто в їдальню, до всіх. Це було дивно. Досі Піркес, не зайнятий в «Ревізорі», не був ще ніколи у Вахлакових і розположення кімнат не було йому відоме. Але він біг просто на голоси.

— Скинь калоші! — гукнув йому Туровський, але Піркес цього не почув.

У калошах, шинелі та шапці Піркес вбіг просто до їдальні і спинився посередині, перед нами, лупаючи очима і віддихуючи. Він біг надто шпарко і тепер не міг вимовити й слова.

— Що трапилося? — зірвалися ми всі, відчуваючи, що справді трапилося щось визначне.

Піркес із свистом втяг у груди повітря і нарешті здобув сяку-таку змогу заговорити.

— Вмер Кассо! — вистрілив він просто на нас. Ми справді мало не попадали поранені.

— Телеграма! — прохрипів Піркес і простяг вечірню газету. На першій сторінці, на першій же шпальті, в широкій чорній рамці