Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

«Министерство народного просвещения с глубокой скорбью извещает о смерти его превосходительства господина министра…»

Це був факт. Кассо вмер. «Господин министр народного просвещения…»

Кульчицький молитовно звів очі догори й побожно перехрестився.

— Царство йому небесне…

Це й був той самий незначний поштовх, якого треба було, щоб розрядити атмосферу. Ми завили й повалилися хто куди. На канапу, на крісла, на стільці, на рояль. Кашин гепнувся просто на підлогу й задриґав ногами. Ми качалися, хапалися за боки, підтримували схоплені спазмом животи, молотили один одного кулаками, вили, вищали і ревно плакали рясними солоними сльозами. Ми лементували, зривалися й стрибали, немов навіжені чи радєтєлі[200]. Такого реготу ніхто з нас не знав ще за своє життя.

— Кассо вмер! Господи, як же не зареготати!

Валя з Алею зайшлися зовсім, і переляканий Аркадій Петрович одливав їх водою. Варвара Власівна вибігла з свого купе з недочитаною книжкою в руках і, зовсім спантеличена, закам'яніла на порозі. Пантелеймон з анатомією в руках прибіг із своєї кімнати і тепер бігав поміж нас від одного до другого. Він хапав кожного за плечі, трусив і, захлинаючися, заздрісно допитувався:

— Чого ж ти смієшся? Чого ж ти смієшся? Ну, скажи, і я буду сміятися…

Ніхто йому нічого не міг сказати. Тоді він жбурнув анатомію у куток, повалився на канапу, впоперек, поверх Туровського, Теплицького, Теменка і Сербина, і завив зовсім диким, нелюдським реготом.

Аполлон Кузьмич — він тільки сьогодні приїхав з повіту і зараз у кухні ставив самовар — вибіг з Пантелеймоновим чоботом у руках і кинувся до хатньої аптечки, що висіла тут же, на стіні, коло Венери Мілоської. Він загримів пуделочками, пакетичками і пляшечками. Але там не було нічого, крім соди, мухоморів та калігіперманганікум. Аполлон Кузьмич зареготав і знову зник у кухні.

Нарешті сяк чи так ми пересміялися. Регіт вщух. Ми валялися по своїх місцях, знесилені. Постогнуючи, ми потирали животи, втирали сльози й віддихували з хрипом. На душі було радісно й весело. Кассо вмер. Чорт побери, повинно початися нове життя.

Тут тільки виявилося, що Піркес так досі й не зняв калош та шинелі і не познайомився з господарями. Його представили. Валя і Аля були дуже захоплені цим новим знайомством. Про Піркеса та його гру на скрипці стільки говорено в жіночій гімназії.

— Ви заграєте нам? — томно мружилась Аля.

— Хочете, я вам буду акомпанувати? — щурилася Валя. Аполлон Кузьмич з'явився знову, тягнучи свого чемодана.

Посеред кімнати він його розкрив і одну по одній почав виймати звідтіля білі пляшки з прозорою рідиною всередині.

— Ну, гімназьори! — виголосив він. — З такого приводу вам треба випити!

В прозорих пляшках був спирт, одержаний щойно Аполлоном Кузьмичем для якихось таємничих ветеринарних цілей. Дике «ура!» зустріло цю пропозицію.

А втім, горілки ще майже ніхто з нас не умів пити. Розведений водою з самовара і розлитий по медичних банках спирт ошпарив нам горла і вигнав очі на лоб. На щастя, котлет, зоставлених від обіду, ще ніхто не встиг з'їсти, і ми кинулися ковтати шматки січеного м'яса, щоб здобути знову змогу дихати й жити.

Аполлон Кузьмич підняв перший тост:

— За вічну непам'ять Кассо!

Піркес відповів йому з таким же викрутасом:

— За многая літа — нам!

По третій Аполлон Кузьмич відмовився нам давати. Третю він випив сам.

— По третій, — сказав він, — доп'єте, коли будете ветеринарами.

А проте з нас було досить і двох медичних баночок на брата. Правда, оп'яніння було трошки перебільшене. Саме відчуття першого в житті сп'яніння кидало в бажання по-форсувати трошки і вдати п'яного ще дужче. Крім того, самий привід до пиття вже сам п'янив без усякої допомоги спиртного.

Ми лементували, махали руками й не слухали одне одного. Про репетицію давно забуто. Аркадій Петрович з Варварою Власівною зникли. Вони побігли до гімназії чи до когось із колег.

— Ходімо, хлопці! — запропонував хтось, і ми кинулися до шинелей і калош.

Куди? Чого? По що? Все одно. Куди завгодно. З сміхом, вигуками і репетом ми висипали на вулицю. Піркес, Туровський, Сербин, Кульчицький, Кашин, Зілов і навіть Пантелеймон Вахлаков. Морозна, присипана першою порошею, синювата місячна ніч зустріла нас. Від такої ночі стало ще краще, ще радісніше, ще п'янкіше.

Галасуючи, похитуючися та петляючи ногами, немовби ми й справді були до краю п'яні, ми пішли невідомо куди, просто серед вулиці, дарма що було вже далеко після сьомої і на кожному кроці ми рискували зустріти інспектора. Що нам інспектор, коли Кассо вмер, коли ми щойно випили по дві медичні баночки на брата і коли нам так весело й хороше жить?!

Туровський, наш заспівувач, затяг веселої і п'яної:

Ми підхопили: