Читати книгу - "Роман шукає"

Уже тут, у Києві, трапив мені до рук томик Маяковського. І в статті «Як робити вірші» знайшов я таке місце: «Ставлення до рядка мусить відповідати ставленню до жінки в геніальному чотиривірші Пастернака». І далі Маяковський наводить цитату з Пастернака, де він дуже змінив цей чотиривірш. Замість «носил» — «таскал», замість «я с собою» — «за собою», в першому рядку випустив «всю». Цікаво, випадково це в нього вийшло чи навмисне? Колись це могло бути предметом цікавої наукової розвідки, але зараз воно вже нікому не потрібно.

Ось такі східні впливи, що позначилися на моєму місті, мабуть, і наштовхнули мене на думку зацікавитись славістикою. Потім я захопився російською літературою двадцятих років, а згодом мені пощастило, бо вийшло так, що ці мої інтереси виявилися потрібними фюрерові й фатерлянду».

Другий уривок, написаний російською мовою, нагадував доповідну записку.

«Тут, у Києві, багато жебраків. Звичайно, зараз, коли наша переможна армія веде кровопролитні бої, нам не до них. Але згодом цю справу слід упорядкувати. В усякім разі, органам місцевої влади варто запропонувати як зразок Нюрнберзький статут про жебраків 1478 року.

«Після того, як поважна рада дізналася, що є жебраки і жебрачки, які поводяться негідно й непристойно і що деякі особи жебракують у Нюрнберзі, зовсім не маючи в цьому потреби, наша рада, прагнучи забезпечити бідних людей, що потребують милостині як джерела існування, суворо наказала дотримуватися цього статуту.

Наша рада ухвалила, що жодна людина не мав права старцювати у Нюрнберзі ні вдень, ні вночі, якщо вона не одержала дозволу на це від шановної ради. Ті ж, хто одержав на це дозвіл, мають право жебракувати лише в тому випадку, коли вони носять на одязі знак, який їм буде виданий. Хто старцюватиме без дозволу та без знака, той виганяється із Нюрнберга на цілий рік і позбавляється права підійти до нього ближче, ніж за одну милю.

Перед тим, як одержати дозвіл і знак, кожен жебрак та жебрачка повинні розповісти членові ради правду про свої статки та стан здоров’я, про те, чи є в них родина, чи нема, скільки в них дітей, щоб можна було визначити, чи справді вони нужденні.

Жебракам, що мають при собі дітей, серед яких є хоч одна дитина віком понад вісім років, не дозволяється старцювати, бо вони можуть заробити на прожиття. Але жебрак чи жебрачка, що мають четверо чи п’ятеро дітей у віці до семи років і лише одну дитину понад вісім років, можуть одержати згаданий дозвіл».

— Славіст, — сказав я гауптману Крюгеру. — Аматор поезії. Добряче майбутнє готував він для народів, культуру й мови яких вивчав.

Крюгер подивився на мене ображено:

— Якби його бажання здійснилися, то й мій народ у майбутньому старцював би так само.

Записи олівцем розібрати було важко. Треба зробити з них фотокопії, й потім наші експерти-графологи дослідять кожне слово. Тут, я це зараз відчув, кожне слово щось важило. Я розібрав таке: «Загадкова російська слов’янська душа. Достоєвський, Толстой… Пустіть цю загадкову душу до Швейцарії, і через рік вона там володітиме найбільшим банком. Німецькою розмовляє з берлінською вимовою, так, ніби і народився у Мітте[2] і далі Ліхтенберга нікуди не виїздив. Вагу камінця визначає на око до десятої частки карата, вагу оправи — до сотої грама. Знає в місті кожного, хто хоч раз мав якусь справу з коштовностями. За все своє життя ніколи не переслідувався, ніколи ні про кого не сказав різкого слова. Акуратна, точна, коректна людина. І ненавидить своїх земляків усіх до одного. Загадкова, таємнича, зовсім як у Достоєвського, ненависть, яка насправді має дуже прості підвалини: свою пацюкову ненависть, до влади він переніс на людей, які живуть під цією владою. Поки що ми на таких змушені спиратися, як спираються на купини, долаючи болото, але коли ми його перейдемо, болото осушимо, а купини позрізаємо».

Далі йшов нерозбірливий запис німецькою мовою, та оскільки я подумав, що він може бути зв’язаний з попереднім, я попросив Крюгера перекласти для мене цей уривок. Там ішлося про хрещення Русі й святого Володимира, про пам’ятник йому, де хрест прикрашений електричними лампочками, але зараз ці лампочки не світяться. І про те, як фон Кролов був здивований, коли побачив, що Дніпро біля Києва не ширший од Рейну, а тим часом російський письменник Гоголь з властивою слов’янам схильністю до перебільшень запевняв, що небагато є птахів, які б зуміли долетіти до середини Дніпра. Це була чернетка листа до Брауншвейга — міста неподалік од Марбурга, в якому жила тітка фон Кролова баронеса Марія фон Раумер.

На цій же сторінці вже іншим, гострим і твердим, олівцем, з тих, які, очевидно, призначені не для записів, а для креслення, було записано російською мовою: «Ми звикли перебільшувати у своїх думках наївність наших старих батьків і дивакуватих тіток, що у сімдесят сім років залишаються незайманими. Може, люба моя баронеса Марія, яка зберегла не тільки цноту, а й цікавість шістнадцятирічної гімназистки, одержавши цього листа, посміхнеться співчутливо. Бо вже знає, що насправді цікавлять мене зараз не гоголівські птахи, які нібито не могли долетіти до середини Дніпра, а скільки понтонів доведеться використати росіянам, щоб опинитися на цьому березі. Нагадують солдатам нашої армії їхні формені ремені: «З нами бог». Та хай мені пробачить моя тітонька, але інколи мені здається, що бог за пороховим димом і кіптявою