Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

— Ясна річ — брати машину на буксир і тягнути, — сказав сусід Соколова, шофер Гераскін, у якого від вибуху бака з бензином обсмалилося все обличчя. Зараз воно вже загоювалось і майже суцільно було вкрите густою зеленою маззю; від цього Гераскін здавався загримованим під лісовика.

— Легко сказати, — відізвався Соколов, швидко обертаючись до Гераскіна. — Ми разів із сто, мабуть, пробували зупинити машини, що проїжджали по дорозі. Куди там! Ніхто не зупинився, скільки ми не гукали…

— Що ж було мені робити, товаришу Стременний? — Соколов схопив підполковника за руку. — Ну, скажіть хоч ви! На машині в мене скриня з грішми, я відповідаю за них головою…

— Діло серйозне, — сказав вусатий солдат.

— В тім-то й справа, — Соколов на льоту піймав співчутливий погляд і відповів на нього кивком голови. — Дуже серйозне. Тоді я вирішив послати одного з автоматників, Єременка, пішки до штабу дивізії за допомогою, а сам з другим автоматником і шофером залишився схороняти грошовий ящик.

— Вірне рішення, — підтримав Федюнін.

— Ну от, — вів далі Соколов, підбадьорений загальною дружелюбною увагою, — тут і почалося… Минає година, дві, Єременко не повертається. Допомоги немає. І раптом знову бомбування. Ми залягли в канаву… — Соколов помовчав. — А далі я нічого не пам'ятаю… Контузило мене… Прийшов до пам'яті в полоні… в якомусь бараці. Лежав цілий день на оберемку гнилої соломи. Пити навіть не давали…

— Сволота! — почулося з другого кінця палати.

— Але найгірше стало потім, — похмуро сказав Соколов, — коли вони з документів з'ясували, що я начфін. Тут вже таке почалося… — Він провів долонею здорової руки по лобі і на секунду заплющив очі.

— Ну, а знаєте ви що-небудь про долю тих, хто був з вами? — запитав Стременний.

Соколов підвів припухлі повіки і подивився на Стременного.

— Тільки про одного, — повільно відповів він і знову прикрив очі.

— Про кого ж?

— Про одного з автоматників, Єременка. Перекладач мені казав, що він був у концтаборі, але, здається, загинув.

— А де ж були ви?

— Я? — Соколов криво посміхнувся. — Я майже весь час сидів у гестапо, в підвалі. Мене то допитували тричі на день, то забували на цілі тижні…

Стременний присунувся ближче:

— А на будівництві укріпрайону ви не були?

— Та ось тиждень тому й туди послали, — сказав Соколов, — як же!.. Там такі укріплення! Такі укріплення!.. — Він зціпив зуби, і від цього на вилицях у нього заходили жовна. — Можна всю дивізію покласти і не взяти!..

— Це ви вже занадто, товаришу Соколов. Налякали вас!.. Не такі вони страшні, — відповів Стременний. — Проте це добре, що ви там побували… Як бачите, лихо не без добра. Пізніше я зайду до вас з картою, і ми докладно поговоримо. А поки що пригадайте, як в укріпрайоні організовано систему вогню.

— Звичайно, про весь укріпрайон я не можу сказати, — мовив Соколов подумавши, — адже я лише кілька укріплень бачив.

— Де?

— Та от доти в районі одного села. Там їх, здається, п'ять. Про них я можу розповісти докладно.

— Що ж, про що знаєте, про те й розкажете.

Запала коротка мовчанка.

— А знаєте, товаришу Соколов, — обізвався по паузі Стременний, — Єременка ми знайшли!.. Я сам привіз його у госпіталь. У нього були обморожені обидві ноги…

Він не встиг скінчити. Обличчя Соколова змінилося. Щелепи його стиснулися. Очі розширились.

— Ви знайшли Єременка? Це дуже добре!.. Тепер буде кого розстріляти!.. Я хотів про це сказати далі. Це ж він привів ті німецькі бронемашини, на одній з яких забрали скриню з грішми. Він!.. Негідник!.. Через нього мене в полон взяли… Через нього загинули шофер і Березін!..

— Звідки ви знаєте? — запитав Стременний.

— Дізнався під час допиту в гестапо… У нас була з ним навіть очна ставка… Де він?.. Скажіть мені, де він, — я знищу цього боягуза і падлюку! Задушу власними руками!

Соколов схопився з ліжка, обличчя його палало. В нестямі він ударив хворою рукою по залізному бильці ліжка і важко застогнав.

— Та заспокойся, заспокойся, товаришу Соколов! — закричали з інших ліжок.

Стременний взяв його за плечі і посадив на ковдру.

— Лягайте, лягайте зараз же!.. Єременка немає. Він помер. Не зніс операції.

Соколов знесилено відкинувся на подушку. Обличчя його і груди вкрилися потом. Кілька хвилин він лежав з заплющеними очима.

Стременний з тривогою дивився на це важке, трохи обрезкле обличчя. І раптом він схилився ще нижче: щось по-новому знайоме майнуло в складці губ, в повороті голови…

В ту ж мить, наче відчувши його погляд, Соколов розплющив очі і пильно подивився на Стременного.

— Так помер, кажете? — мовив він тихо. — Що ж, туди мерзотнику й дорога.

— Собака! — з ненавистю озвався вусатий солдат. — Повісити такого мало… Шкода, що сам помер.

Стременний скоса зиркнув на вусатого солдата і різко підвівся.

— Куди ви, товаришу Стременний? — з тривогою в голосі запитав Соколов. І додав прохально: — Побудьте ще хоч трохи!

— Я хутко повернуся, — вже на ходу, оглянувшись через плече, відповів Стременний. — Гостинця для вас захопив, та забув — унизу в кожушку залишив. Зараз принесу. А ви поки що відпочиньте трохи. Не можна вам так багато говорити.

Стременний швидко вийшов з палати, спустився вниз, дістав з кишені кожушка плитку шоколаду і, ступаючи через двоє східців, побіг нагору. Дорогою він заглянув у кабінет Мединського, дав йому якісь розпорядження і знову повернувся в палату.

Соколов чекав його, підвівшись на лікті і занепокоєно дивлячись на двері.

— Що ж було далі? — запитав Стременний, подаючи йому шоколад і, як раніше, сідаючи в ногах. — Розказуйте!

— Далі? — Соколов махнув рукою. — Що ж далі… Вони весь час вимагали, щоб я відчинив їм скриню. Їм здавалося, що в