Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

Його ли­це пок­ри­ло­ся смер­тельною блідістю.

Чи він та­кий підлий?

Ні, він доб­рий, він чує, що доб­рий і що ним за­во­лоділа лиш якась мо­гут­ня по­га­на си­ла, котрій не хотів опи­ра­ти­ся, і те­пер то­не…

А її очі, зда­ва­ло­ся, що го­во­ри­ли: «Я тут, свідок твоїх здо­бутків. Не­хай жи­ве мужська честь і мужське діло!» А відтак чи не усміхну­ла­ся во­на? Ні, це не був усміх, це був плач роз­дер­тої душі, що вис­ту­пав у неї так, цей усміх ро­зуміє він в тій хви­лині так доб­ре! О, він ро­зумів її завсігди!

Вона вис­ту­пи­ла з ря­ду видців і вий­шла з костьолу…

Йому діється так, як­би на йо­го ду­шу за­ляг­ла тінь і за­тем­ни­ла все, що зло­жи­ло­ся для йо­го так «гар­но й со­няч­но»! Че­рез хви­ли­ну він не­мов обез­си­ле­ний, не­мов за­па­дається в се­бе і май­же не мо­же вдер­жа­ти­ся спокійно, щоб не звер­ну­ти на се­бе глиб­шої ува­ги; але за хвильку звер­тається до йо­го свя­ще­ник, і він му­сить над со­бою за­па­ну­ва­ти.

Свіжий, хо­лод­ний воз­дух вда­рив її в ли­це, ко­ли вий­шла з костьолу. Во­на не­мов відро­ди­ла­ся на­но­во, відди­хує гли­бо­ко.

Так! Те­пер во­на свобідна. Поз­бу­ла­ся то­го, що приг­не­та­ло її і за­мо­ро­чу­ва­ло її ду­шу. Во­на то зсу­ну­ла з се­бе і ос­та­ви­ла йо­му; а він бу­де то но­си­ти до кінця сво­го жит­тя…

Як же ви­ди­вив­ся там на неї, мов­би по­ба­чив її впер­ше в житті! Прав­да, во­на ста­ла йо­му цілком чу­жа, так са­мо, як і він не був для неї вже тим ко­лишнім Ва­си­лем з бунтівни­чою ду­шею і іде­ально гар­ни­ми дум­ка­ми, за кот­рим з жа­лю раз ма­ло що не збо­же­воліла! Те­пер - за два-три ро­ки пе­рес­та­нуть се­бе й зна­ти. Так бу­ває зви­чай­но. Те­пер ста­не йо­му полька тим «мо­рем», в кот­ро­го зо­ло­тих хви­лях бу­де ку­па­ти свою ду­шу, спраг­не­ну «лю­бові».

Гай, гай; як все гар­но скла­ло­ся!

Вона бу­ла би то го­во­ри­ла ціло­му світові, що­би доб­ре чу­ли всі і доб­ре все за­тя­ми­ли. Нею за­па­ну­ва­ла якась ди­ка ве­селість, і во­на чу­ла­ся сильною, мов льви­ця. Відтак за­дер­жа­ла­ся на хви­лин­ку і за­ду­ма­ла­ся: ку­ди те­пер?

Усміхалася.

Однаково ку­ди; ку­ди-не­будь.

Її не ожи­дав ніхто. Мог­ла йти і йти, до­ки би з уто­ми не по­ва­ли­ла­ся; то не вик­ли­ка­ло би в нічиїм серці жа­лю.

Вона йде ско­ро, мов­би хотіла утек­ти пе­ред тим, що пе­ред хви­ли­ною пе­ре­жи­ла, мов­би во­но йшло крок в крок з нею, гу­ля­ло кру­гом неї. Во­на з своїм глад­ким, ше­лес­тя­чим, дов­гим шлей­фом, з ве­ли­ки­ми по­жи­ра­ючи­ми очи­ма, а він з лжею на ус­тах і на чолі… Гай, гай! Як все гар­но скла­ло­ся!

«Я не не­щас­ли­ва, - си­лується вти­хо­ми­ри­ти се­бе щок­рок і підно­сить гор­до бліде ли­це. - Я лиш са­ма. І що ж на тім? Сло­во «не­щас­тя» при­ду­мав який­сь без­сильний чо­ловік, во­но при­ня­ло­ся і на­хо­дить відгомін. Чи ос­ла­ба­ти їй для то­го?»

Всюди кру­гом неї кле­ко­тить жит­тя, роз­ля­гається без­лад­ний гамір людської тов­пи, роз­мо­ви, сміх і дзвінки. Еле­гантні са­ни мчаться блис­кав­кою до­ро­гою повз неї, ба­га­то пар, поб­рав­шись попід ру­ки, гор­неться тісно од­но до дру­го­го і йде, ве­се­ло ба­ла­ка­ючи…

Куди йде во­на? Ад­же во­на не хотіла до ніко­го йти, май­же не ма­ла ніко­го, бо са­ме те­пер не бу­ло жод­ної з її то­ва­ри­шок в місті. Ма­ляр­ка від'їха­ла до В., а Ок­са­на, по­ми­рив­шись з чо­ловіком, виїха­ла з ним. Од­но­го дня прий­шла до неї зво­ру­ше­на, з чуд­ним блис­ком в очах і оповіла їй, що він приїхав по неї і що обоє по­ми­ри­ли­ся. «І так я йду, На­тал­ко, - го­во­ри­ла з якимсь напівнасмішли­вим, напівроз­пуч­ли­вим усміхом. - Він ка­же, що я йо­му потрібна до жит­тя, мов воз­дух, і я ріши­ла­ся ста­ти йо­му тим воз­ду­хом. Чи вже не розс­та­не­мось більше? Бог знає, мо­же, ні. Він ка­зав, що не пус­тить ме­не ніко­ли від се­бе і не­хай уже раз зро­зумію, що він лю­бить ме­не на свій спосіб! Бу­ду ста­ра­ти­ся при­ви­ка­ти до то­го «спо­со­бу», хо­чу, що­би щас­тя усміхну­ло­ся до ме­не ще раз так, як в пер­ших днях на­шо­го под­руж­жя. Ах, На­тал­ко, люб­лю йо­го ша­ле­но…» - І виїха­ла. А те­пер во­на не має тут май­же ніко­го.

Вона при­див­ляється те­пер лю­дям, як хо­дять у світлі, там да­ле­ко до­лом ву­ли­цею пе­ред нею і тут близько біля неї. Там, ку­ди во­на звер­тає свої кро­ки. Яка їх всю­ди си­ла! Як же їх ба­га­то, справдішнє мо­ре лю­ду. А й там далі, де во­на не бу­ла і де її, мо­же, ніко­ли й не бу­де, і там їх та­ка ма­са!

Їй впа­да­ють в очі нуж­денні пос­таті жіночі і чо­ловічі з змарніли­ми ли­ця­ми. То її по­сест­ри і брат­тя, го­во­рять її мо­вою і на­ле­жать до тої са­мої ма­тері, що во­на. Їх ба­га­то. Од­нак - ку­ди го­нять во­ни, за чим? Де їх до­ми і як жи­вуть во­ни? Ні, рад­ше вже, яка їх до­ля?

«Доля!…» І, усміха­ючись, пішла далі.

Не ди­ви­ла­ся ні впра­во, ні вліво, ли­ше пе­рей­шла ско­ренько поп­ри яс­но освітле­ну еле­гант­ну кав'ярню, з вікон кот­рої лля­лось світло стру­ями, освічу­ючи всіх, що пе­ре­хо­ди­ли тро­ту­аром, і всту­пи­ла в дру­гу ву­ли­цю так наг­ло, що спіткну­ла­ся сильно з якимсь пан­ком. З пе­ре­ля­ком відско­чи­ла, вп'ялив­ши в йо­го свої очі, але май­же в тій самій хви­лині пом­ча­ла­ся впе­ред. Він за­вер­нув­ся і пішов за нею. Її ве­ликі, промінні очі, що блис­ну­ли з-під чор­ної ша­поч­ки на йо­го в пе­ре­ля­ку, заціка­ви­ли йо­го; а її ви­со­ка гнуч­ка пос­тать ма­ни­ла йо­го… Хто во­на? Йо­му зда­ва­ло­ся, що її ус­та усміхну­ли­ся при слівці раr­don, [144] ки­ненім ско­ро й півго­ло­сом. Во­на спішиться, але він здо­го­нить її.

Ідучи за нею, приг­ля­дається він її одежі. Він тон­кий зна­ток в та­ких ре­чах. Пальто ле­жить на ній склад­но, зріст у неї пре­гар­ний, але пальто не послідньої мо­ди, а ру­ка, що дер­жить, ма­буть, несвідо­мо сук­ню, без ру­ка­вич­ки. Чи оце не якась ко­ке­терія, що­би по­див­ля­ли її білу ру­ку? О жінки, ті жінки!… Далі за­ру­ка­вок та­кож не послідньої мо­ди!

І він іде вже сміло за нею. Що ж, спро­бу­ва­ти мож­на… Крім то­го, во­на звер­тається в од­ну ву­ли­цю, не за­меш­ку­ва­ну ве­ли­кою арис­ток­ратією, а це та­кож де­що зна­чить…

Він при­лу­чається до неї, ог­ля­дає бист­рим оком її профіль, а відтак ка­же привітним го­ло­сом і з