Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

— Добре. Усе передав. Ваші нотатки, Яне, уже, напевно, друкують… — відповів без особливого ентузіазму Швед. — Ну а Сталін, мабуть, перечитав їх уже тричі…

Флемінг вдоволено гмикнув.

— Думаєте?

— Звичайно. Йому, без сумніву, усю інформацію кладуть на стіл…

Ян замислився.

— Знаєте, Алексе… Десь у глибині душі я мрію почати писати… Поринути у літературну творчість… — мовив він. — Поки що у мене для цього не вистачає часу, та й над сюжетом треба ще попрацювати… Але повірте, підходящого героя я уже маю.

— Невже? — усміхнувся Швед.

— Так, Алексе… Це буде чоловік нашої з вами професії…

— Британський журналіст? — з іронією в голосі проказав Марко.

Флемінг усміхнувся.

— Британський шпигун, — проказав тихо. — І він під носом у ворога творитиме карколомні речі… — продовжив він. — Назву його… якось так… хвацько, як удар… наприклад… Бонд! Джейкоб Бонд! Ні… не Джейкоб…

— Може, Джеймс? — запропонував Марко.

— Точно! Джеймс Бонд! Звучить! — розсміявся Флемінг знову. — І його прототипом будете ви!

— Я? — здивувався Марко. — Але нічого такого карколомного я не творю…

— То вам так здається, — зітхнув Флемінг. — Повірте мені, мій друже… з того, що я про вас знаю, — то ви себе просто збоку не бачите… Хех-х-х… Шкода, що зараз у мене немає для літературних експериментів ні часу, ні можливості… А як ваші сьогоднішні справи? Усе склалося?

— Ніяк. Не склалося, — відповів Марко. — Оце, власне, тому і не в настрої жартувати, Яне… Нічого не склалося. Я відмінив усе в останню мить… Багато ризику.

— Може, так і краще?

— Може… Кутузову бачили? — поцікавився Швед.

— Бачив… Але вирішив не поспішати. Її не викликали як свідка… Нехай виступить, тоді матиму привід підійти.

— Гаразд, — погодився Марко.

— Думав, вона розкішна блондинка, з отаким бюстом і довгими ногами… — пхекнув Флемінг. — А вона… звичайна собі жінка. Навіть така, пухкенька…

— Ну, — Марко розвів руками, — може, Річардсу саме такі і подобаються…

— О, друже, я таки написав листа Сталіну! — не без самовдоволення проказав Флемінг. — Попросив його дати мені інтерв’ю… І вже відіслав.

— От ви теж, наче голий у терня! — Марко потер лоба. — Але, з іншого боку, чому б і ні! Контора буде в захваті, якщо усе вдасться.

— Відмовить… — махнув Ян рукою. — Він відмовить — то безперечно. То так… на «а раптом!»

— А раптом не відмовить? — проказав Швед, усміхаючись. — У будь-якому разі можете розраховувати на мене, я із радістю віднесу вашу писульку на телеграф!

* * *

Дануся не з’являлася у готелі ні наступного, ні третього дня. На четвертий вранці тихий стук у двері повідомив Маркові — то вона.

Він відчинив, впустив її.

Дануся привіталася. Була знову скромною покоївкою, без будь-яких слідів косметики на обличчі, у форменій сукенці й фартухові.

У руках тримала чисті рушники і постільну білизну.

— Мадемуазель, я ж просив вас: робіть свої справи тоді, коли мене немає у номері! Ви відволікаєте мене! — гримнув Марко на покоївку.

— Так, пане… Звісно, — тихо відповіла вона. — Я уже йду, пане…

На якусь мить з-під стосу рушників витягнула цидулку і подивилася на Марка.

— Усього доброго, містере Мак-Міллан, отож, я зайду пізніше і приберу за вашої відсутності!

Щойно Дануся зникла за дверима, Марко розгорнув записку.

«Прошу, вірте мені! Інформація дуже важлива. Мова йде про Раковського. Чекатиму на вас сьогодні біля головного телеграфу о 13:00. Дануся».

Раковського? Якого Раковського? Отого старого комуняцького гімняра, який у двадцять шостому був совєцьким послом у Франції і, безперечно, міг за вказівкою Москви особисто координувати вбивство Симона Петлюри у Парижі? Недобитка, який українську націю називає «вигадкою інтелігентів»?

Марко дивився, як догорає Данусина записка, а подумки намагався зрозуміти, наскільки важливою може бути інформація про людину, яку Сталін уже кілька років як спровадив у заслання…

* * *

Усе повторилося так само, як і учора. Флемінг кинув йому у кватирку згорнуті аркуші нової статті. Марко їх підібрав і вирушив до Головпоштамту.

Дануся була уже там.

Після того як відправив матеріали, він рушив через сквер до уже знайомого будинку.

Вчорашні думки про ризикованість такого візиту не полишали його, та іншої ради, схоже, не було.

Увійшов слідом за нею.

У вітальні стояли сутінки. Дануся клацнула вмикачем і повернулася до Шведа.

— Проходьте. Не хвилюйтеся, тут безпечно, — проказала нарешті українською.

Марко роззирнувся — звичайна собі квартира, без зайвої розкоші, але й убогою її не назвеш.

— Чиє це помешкання? — обвів він поглядом кімнату.

— Одного чекіста, — просто відповіла Дануся. — Леоніда Ригаля… Він відповідає за встановлення прослушок по Москві скрізь, де у тому виникає необхідність…

— Ти привела мене додому до чекіста, який встановлює прослушки? — здивувався Марко.

— Так, привела, — розвела вона руками. — Бо тут нас ніхто не почує. Хто при здоровому глузді встановлюватиме прослушку у власному домі? До того ж, — із гіркою іронією в голосі проказала Дануся, — останні тижні Ригаль дуже заклопотаний, роботи багато. Приходить додому пізно увечері.

— Ти живеш із чекістом? — запитав Марко, намагаючись скласти в голові усе докупи.

Вона зітхнула.

— Яка різниця… Живу, не живу… Кожен із нас робить свою роботу у тих обставинах, які має… Я мусила убезпечитися. А з Ригалем я під захистом.

— Гм… — усе, на що спромігся Швед. — Ну, я тебе уважно слухаю, Данусю… Що там із Раковським? Невже таки помер?

— Зачекайте… Ось, — вона дістала з шафи конверт і простягнула його Маркові. — Наскільки мені відомо, новини про його смерть муцувалися уже кілька разів… Але він не помер… У Барнаулі він зараз… Алтайський край. У засланні. Зі мною зв’язався один наш побратим із Барнаула… — продовжила Дануся. — Їм вдалося налагодити український національний центр, навіть воєнізований загін створити… Там, на Алтаї, далеко від Москви та Сталіна живе купа українців, у яких є мрія ще коли-небудь побачити свою батьківщину. І вони понад усе хочуть стати частиною нашої спільної боротьби.

— До чого тут Християн Раковський? — запитав Марко.

— Його перевели до Барнаула три роки тому, з Саратова. Вам відоме його ненависне ставлення до усього українського, але там, на Алтаї, він, мабуть, уперше усвідомив, що являють собою українці. У Раковського там життя не з медом… суворі зими для південця важкі, крім того моральні знущання совєцької влади, за яку він вперто боровся… Словом, нашим вдалося переконати Християна Раковського у тому, що в обмін на відповідні заяви для світової спільноти та оприлюднення певної інформації з його боку йому організують втечу і доправлять до Європи. У безпечне місце, де він спокійно доживатиме з дружиною старість…

— Втечу? З Барнаула? — перепитав Марко, подумки уявляючи карту радянської Росії.

— Так… — закивала головою Дануся. —