Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

— Що це за пісня? — спитала Дейзі.

— Вона називається «Жовта пташинка», — відповів Павук.

Чарлі зсунув капелюха на потилицю, а тоді вони зайшли до палати Розі.

Розі сиділа на ліжку і зі стурбованим виглядом читала журнал. Коли вона забачила появу їхньої трійці, вигляд її став іще стурбованішим. Вона перевела погляд із Павука на Чарлі і назад.

— Ви удвох далеченько від дому, — тільки й зауважила вона.

— Всі ми далеченько, — відповів Чарлі. — Павука ти знаєш. А це Дейзі. Вона працює в поліції.

— Я не впевнена, що досі там працюю, — озвалася Дейзі. — Думаю, я накликала на свою голову купу проблем.

— То вчора це була ти? Ти викликала поліцію острова до того дому? — Розі замовкла, а тоді спитала:— Щось чути про Ґрема Коутса?

— Він у реанімації. І твоя мама також:.

— Ну, якщо вона отямиться раніше, сподіваюся, вона його пришиє. Мені не кажуть про мамин стан. Вони лише говорять, що все дуже серйозно, і що мені повідомлять, коли буде що повідомляти.

Розі глянула на Чарлі ясними очима:

— Знаєш, вона не така погана, як здається, правда. Якщо мати час її зрозуміти. Коли ми сиділи замкнені в підвалі, у нас було багато часу поговорити. Вона нормальна. — Розі висякалась, а тоді продовжила:— Лікарі думають, що вона не виживе. Мені нічого не казали прямо, але сказали у такий собі мовчазний спосіб. Це дивно. Я думала, вона переживе що завгодно.

— І я, — погодився Чарлі. — Я думав, що як станеться атомна війна, то виживуть радіоактивні таргани і твоя мама.

Дейзі наступила Чарлі на ногу і спитала:

— Щось відомо про те, що її поранило?

— Я розказала їм, — зітхнула Розі. — У будинку була якась тварина. Можливо, то був лише Ґрем Коутс. Ну, це начебто і був Ґрем Коутс, але також це було щось інше. Вона відвернула його увагу від мене, і воно на неї накинулось... — Уранці Розі вже пояснила це поліції острова, як могла. Вона вирішила не згадувати примарну білявку. Часом розум ламається під тиском, і вона вирішила не давати іншим знати, що саме це з нею і сталося.

Розі перервалась. Вона витріщилась на Павука, так ніби щойно згадала, хто він такий.

— Я тебе, до речі, досі ненавиджу, — заявила вона. Павук мовчав, але на його обличчя наповз жалюгідний вираз, і він більше не схожий був на лікаря: тепер він нагадував чоловіка, який позичив білого халата, що висів за дверима, і хвилюється, що хтось це помітить. А тоді в голосі Розі зазвучали мрійливі нотки:— Але коли я була там, у темряві, мені здалося, що ти мені допомагаєш. Що ти стримуєш звіра. Що з твоїм обличчям? Воно ж усе подряпане.

— То був звір, — відповів Павук.

— Знаєте, тепер, коли я бачу вас одночасно, то розумію, що ви геть не схожі.

— Я гарніший, — озвався Чарлі, і Дейзі знову наступила йому на ногу.

— Господи, — прошепотіла вона. А тоді додала голосніше:— Чарлі? Нам треба поговорити в коридорі. Негайно.

Вони вийшли, залишивши Павука в палаті.

— Що? — поцікавився Чарлі.

— Що «що»?

— Що ти хотіла мені сказати?

— Нічого.

— То нащо ми вийшли? Ти ж чула, Розі його ненавидить. Не треба було лишати їх на самоті. Вона там уже, напевне, його прикінчила.

Дейзі обдарувала його поглядом, що його Ісус міг би кинути на когось, хто повідомить, що, ймовірно, має алергію на рибу і хліб, і непогано було б, якби Син Божий швиденько зорганізував йому курячий салат: у тому погляді були жаль і майже безмежне співчуття.

Вона притисла пальця до губ і притягнула його назад до дверей. Чарлі знову зазирнув до палати: не схоже було, щоб Розі вбивала Павука. Власне кажучи, вона робила дещо цілком протилежне.

— Ох,— тільки й сказав Чарлі.

Вони цілувались. Точніше, ніхто не завадив би вам припустити, що то був цілком нормальний поцілунок, губи до губ, і може навіть трішечки з язиком. Ви б не помітили, як усміхався Павук і як блищали його очі. А тоді, коли поцілунок закінчився, як він стояв із виглядом людини, яка щойно осягнула мистецтво стояння і зрозуміла, що знає, як робити це краще за всіх, хто коли-небудь стояв раніше.

Чарлі знову звернув увагу на коридор і побачив, як Дейзі спілкується з кількома лікарями та поліціянтом, якого вони зустріли напередодні.

— Ми завжди знали, що він слизький тип, — казав поліціянт Дейзі.— Якщо чесно, від іноземців тільки такого і можна очікувати. Місцеві просто такого не зробили б.

— Авжеж ні, — погодилась Дейзі.

— Дуже, дуже дякуємо, — сказав шеф поліції, поплескавши Дейзі по плечі так, що вона аж заскреготіла зубами. — Ця маленька панна врятувала життя тій жінці, — довірливо сказав він Чарлі, і перш ніж разом з лікарями піти коридором геть, поблажливо поплескав по плечі ще й його.

— То що відбувається?— спитав Чарлі.

— Ну, Ґрем Коутс мертвий. Більш-менш. Але для матері Розі надії теж небагато.

— Ясно, — відказав Чарлі. Він подумав над цим. Тоді закінчив думати і вирішив. — Не проти, якщо я перекинусь кількома словами з братом? Нам треба побалакати.

— Я все одно збиралась до готелю. Перевірю електронну пошту. Напевне, доведеться багато просити вибачення по телефону. Треба з'ясувати, чи в мене досі є робота.

— Але ж хіба ти не героїня?

— Думаю, платили мені не за це, — мляво відповіла Дейзі. — Коли закінчиш, знайдеш мене в готелі.

Павук і Чарлі крокували головною вулицею Вілльямстауна, залитою вранішнім сонцем.

— Знаєш, у тебе направду класний капелюх, — зауважив Павук.

— Ти справді так думаєш?

— Ага. Можна поміряти?

Чарлі дав зелений борсаліно Павуку. Той нап'яв його, глянув на своє відображення у вітрині, скривився, а тоді віддав капелюха Чарлі назад.

— Ну, на тобі все одно сидить добре, — розчаровано мовив він.