Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Плани. У Данте плани на мої книги? Довго не вагаючись мчу у напрямку його офісу. В цю мить я чхала на те, що було і чим закінчилося. Навіть втома не заважає, книги важливіші. Деякі з них я відновлювала місяцями, аби не зашкодити, збирала їх, вела список. Вони були моїми таємними друзями. Навіть їх сторінки гортала так, щоб зайвий раз не дихнути. А він має плани? 

Під будівлею офісу зустрічає Олег. Добрий погляд чоловіка огортає теплом. Дивно, що він ставиться до мене так, адже я йому ніхто, а він приблизного віку з Марком, може старший років на п'ять. Від нього віє піклуванням. Олег, наче старий друг, якого давно не бачив.  

—  Рекомендую не вриватися у кабінет, —  спокійно каже, поки випускає дим у холодне повітря, помітивши мене.

Завзято розглядає сіре небо з якого ось-ось посиплються сніжинки. У повітря говорить комусь невідомому, не мені. 

—  Він зайнятий? 

Олег стенає плечима. 

—  Я тебе не бачив, —  усміхається.

Дякую, біжу всередину, підіймаюся до кабінету Марка. Стукаю у двері й одразу заходжу. Застаю Данте і ту Марину в досить гарячій позі, як на мене. Марк сидить за столом, перед розкритим ноутбуком, а жінка масує йому плечі, ковзаючи руками під сорочку. Напівзігнута, шепоче на вухо, мабуть, приємності. Марк виглядає спокійним, як завжди. Максимально нейтральне обличчя та порожній погляд. Прокашлююся, зрозумівши, що вони двоє на мене дивляться й очікують, зовсім не соромлячись:

—  Мої книги. —  тихо промовляю. Немає сенсу розпочинати з ввічливості. —  Куди їх виносять? 

Данте вигинає брови. В очах сирени злість. Відсторонює руки Марини й встає. Жінка, —  точно знає, коли можна до чоловіка лізти, а коли, ні, —  відступає й повільно йде до дивана. Данте ж присідає на край стола, складає руки на грудній клітці, відповідає чітко й грубо, щоб точно зрозуміла:

—  Не люблю повторювати кілька разів, Сабріно. Але нагадаю —  книги не твої. Крамниця належить мені, земля на якій вона стоїть і, навіть ти. Тебе не стосується, куди їх виносять, твої обов'язки прописані у договорі на роботу, все. 

Образа червоним на щоках з'являється. Гірко чути подібні слова в той час, як в душі жевріє спогад, коли ніс на руках, а потім цілував. Шаленів. Бажав. А тепер лише холод, наче й не було нічого, взагалі, лише останні слова на повторі: “не приходь і не проси більше”. До сліз. В грудях біль. І діра. Ще більша, ніж до появи усього, що нас зв'язала. Чи це тільки уява? Нічого, що пов'язує, не існувало? Просто хтось так сильно хоче бути потрібною, що бачить те, чого не було? Насправді я мала б ставити питання про рідну матір та Маріана, шукати правду про минуле, натомість забажала кинутися у вир, взяти те, що давали, але й тут життя поставило підніжку. Можливо варто змінити фокус уваги, та… не здатна. Вабить він. Ось цим всім, що має —  вабить. Темрявою, грубістю, холодом, пристрастю. Навіть бувши з Маріаном —  тягнуло. Я готова на все, тільки б дозволив бути ближче. Дивлюся в очі й знаю —  тільки він втамує ту спрагу, котра в грудній клітці росте. Маріан не зміг, і не зможе, ким би не був мені. 

Хмурюся, швидко дивлюся на Марину, потім на Марка. Вона красива. Русяве волосся пофарбоване у дорогому салоні, витончений класичний костюм зі спідницею, котра демонструє красу тіла. Нігті, губи, вії, навіть аромат парфуму відчувається, корицю й хвою Данте перебиває. Вона фатальна. Та сама жінка від якої не відвертаються. А я… я просто Сабріна, котра забула про це. Дівчина, через яку приїхав цей чоловік у Золоте. 

Данте слідкує за мною. Уважно, як завжди, у душі порпаючись. Дістає з неї усе, точно знаючи, де болить. 

—  Якби я належала тобі, —  до власного подиву гаряче відрізаю, Марина виглядає дещо шокованою, —  то зараз не стояла б тут розлючена. Нехай і все твоїм буде, —  сухо продовжую, —  але книги я збирала сама, відновлювала сама! А ти їх виносиш. Куди? Маю право знати! 

Марк всміхається. Вводить у ступор. Справу в руки бере жінка, котра швидко оцінює ситуацію. Мабуть, швидше за нас з Данте. Бере справу у свої руки й промовляє:

—  Вони поїдуть у столицю, на виставку старовини й будуть продані, як одні з лотів. 

Ціпенію. Продані? Мої книги? Я в них вклала частинку себе. В кожну. Працювала, щоб вони мали вигляд, любов вкладала, а їх комусь чужому в руки віддадуть?

—  Але їх цінність не у грошах, —  повільно промовляю.

—  Саме у грошах, —  Марина встає й підходить ближче. —  Я організовую все. 

Переводжу швидко погляд з неї на Данте, який мовчить. Зручно, певно, коли гнів інших має спрямовуватися на чужу людину, але я знаю, що Марина не ворог, якби сильно я не злилася, що не така, як вона. Данте забрав книги з крамниці, не вона. 

—  Я проти. 

—  Твоєї думки ніхто не запитував, —  відрізає Марк. 

Жінка знову втручається.

—  Нехай з нами їде. Ніхто краще не розповість їх історію, ніж ця дівчинка. Свіже обличчя, кров… Давай, Марку, —  м'яко усміхається ще більше демонструючи червону помаду. 

Тепер не можу відірвати очей від неї. Навіщо? Для чого брати мене з собою? Впевнена, у неї є знавці антикваріату, кращі за мене. Я любитель, і все. 

—  Ні.

—  Марку, —  повільно кладе долоню на його плече поглядаючи знизу вверх, але Данте скидає її руку. —  Не пручайся. Для дівчинки корисно. Вона сестра Маріана, колись вам доведеться вивести її у світ.

От тепер я точно шокована. З ким ще він поділився? Чи наші родинні зв'язки з його зведеним братом зовсім не таємниця? Після підтвердження підозр Данте я шукала інформацію про Маріана та його маму, але інтернет знає дуже мало, лише прізвище, дату народження й, загалом усе. Про Марка значно більше відомо. Там і вписаний Маріан, як брат.

Вирішую брати ситуацію у свої руки. Поки Марина за мене, немає значення чому, варто скористатися. Можливо я зможу вплинути якось на продаж книг? Щось вигадати аби вони назад додому поїхали. Підсвідомо розумію, не варто жаліти. Книги живуть, коли їх читають, а не зберігають у коморі. Та внутрішня жадібність, небажання віддавати єдине своє, частинку душі, перемагає логіку.