Читати книгу - "Сестри-вампірки 3"

– Ти віддала Антаназії нашого Франца, – вигукнула Дака, гнівно блискаючи очима.

– Але вона мене зачарувала! – захищалася Сільванія.

– Відмовки! – чмихнула Дака. – Просто ти – слабачка! Я полечу за ними!

Дака кинулася до дверей, але Сільванія зупинила її.

– Ми повинні викликати поліцію. Або звернутися по допомогу до Урсули. Нам потрібен хоча б один дорослий, самі ми не впораємося.

Дака грубо відштовхнула сестру.

– Ти, може, і не впораєшся, а я – так. Я відберу у них Франца і принесу його додому!

– Але ж це дуже небезпечно! – заперечила Сільванія. Її голос тремтів.

– Яка ж ти боягузка! Ну й сиди тут!

Кинувши на сестру гнівний погляд, Дака шугнула в нічне небо і полетіла на схід. Незабаром її силует розтанув удалині.

Сільванія ще довго стояла біля вікна й дивилася в небо. Її охопили розпач і страх. Вона почувалася нікчемною, маленькою та безпорадною. Лише зірки, що мерехтіли цієї ночі, дарували їй надію, що все владнається.

Бомбочка-смердючка

Дака просто не тямила себе від тривоги за брата, та водночас вона відчувала небувалу жагу боротьби, запал і рішучість. Геть звільнена від пут страху (адже нерозумно боятися інших вампірів, якщо ти сама вампір, хоч би й наполовину), не відчуваючи втоми, Дака летіла дедалі швидше. Нарешті на тлі повного Місяця їй вдалося розгледіти два силуети. Антаназія ширяла легко й елегантно. За нею, незграбно похитуючись, летів Уріо з Францом на руках. Невдовзі бородань і зовсім загальмував і приземлився на лісовій галявині. Намагаючись не виказати себе, Дака безшумно опустилася неподалік. Вона змогла розгледіти, що Уріо несе Франца в якійсь примотаній до живота торбині на кшталт рюкзака.

– Фу, яка гидота! – вилаявся слуга Антаназії, дивлячись на малюка. Тут же Дака почула знайомий звук: настав час Францу випорожнитися.

– Я так далі не можу летіти. Ви хочете, щоб я задушився від цього смороду, пані? – Уріо дістав Франца з торбини і, гидливо зморщивши носа, обнюхав його дупку. – Так ось що тут смердить!

Він простягнув малюка Антаназії, але та з огидою відскочила назад.

– Що це за чортівня! Прибери! Негайно! – наказала вона.

– Але… – заскиглив був Уріо.

Дака затулила рота руками, щоб не розреготатися від такої комедії. Тим часом Уріо поклав Франца на мох і розстебнув підгузок.

– А що тепер? – запитав він, безпорадно дивлячись на пані.

Дака усміхнулася. Франц залишив у підгузку свою фірмову бомбочку-смердючку. Так їм і треба, отримали по заслузі! Знатимуть тепер, як викрадати напіввампіренят! Схоже, Уріо завис над підгузком надовго: він-бо не надто тямить, як дбати про немовлят. Тут Дака могла лише поспівчувати, оскільки вона сама (і то не дуже часто) міняла братику підгузок лише коли він сходив по-маленькому. Та коли Франц залишав бомбочку-смердючку, у Даки миттю виникало безліч нагальних справ, до того ж, яких завгодно: від незавершеного домашнього завдання до прибирання на столі.

Тож міняти смердючі підгузки доводилося зазвичай мамі. А сьогодні – Уріо. Дака безшумно прокралася подалі в ліс і, опинившись у непрохідній гущавині, дістала з кишені мобільний телефон та набрала знайомий номер. На екрані з’явилося обличчя Мурдо.

– Привіт, Дако! – зрадів він. – Давно тебе не чув! Boibine, що зателефонувала. Як справи?

Фронтмен гурту «Криптон Крекс» мав диявольськи привабливий і трохи зухвалий вигляд, утім, як завжди. Будь-якої іншої ночі Дака неодмінно замилувалася б його мегавампірською вродою.

– Вітаю, Мурдо. Справи? Та як тобі сказати… Кепські… Мені дуже потрібна твоя допомога. Я лечу в Чорний замок. Мого молодшого брата викрали.

Почувши поряд якийсь шурхіт, Дака спішно скинула дзвінок і перевела телефон на беззвучний режим. Залишалося сподіватися, що Мурдо зрозумів її. Дака знову озирнулася навсібіч, але, на щастя, поруч не було ані душі.

Вона тихо підповзла до узлісся. Побачене видовище потішило Даку. Антаназія щосили терла носа, намагаючись позбутися «аромату» підгузка. А Уріо і зовсім позеленішав. Процедура добряче його вимучала. Замість закаканого підгузка, слуга обгорнув дупку Франца своєю сорочкою, а сам залишився в майці. Проте Франц був веселий і вдоволений.

– Тато, дупка! – безтурботно лопотів він.

Дака посміхнулася. Отже, братик не здогадується, що його викрали, а просто думає, що вирушив на велику нічну прогулянку, адже такі гуляння дуже корисні для малюків-напіввампірів.

– Чи можемо ми нарешті летіти? – нетерпляче спитала Антаназія.

Посадивши Франца назад у торбину, Уріо втомлено кивнув і пішов за господинею, яка воліла якомога швидше повернутися в Чорний замок.

За ними, тримаючись безпечної відстані, невтомно просувалася Дака. Вона сподівалася, що Мурдо почув її прохання про допомогу і вже десь на півдорозі до замку трансільванської володарки.

Вирвати Франца з мерзенних клешень Антаназії самотужки – непосильне завдання. Хоча Дака знала, що і з Сільванією вони б не впоралися, адже тут були чистокровні вампіри.

Допомога поряд

Сільванія стояла біля будинку, дивлячись у нічне небо. Поволі чари Антаназії розтанули, і Сільванія відчула, як сили знову повертаються до неї. Слабачка? Боягузка? Ну вже ні! Вона також напіввампір! Франц – і її брат також! Від здитинілих батьків наразі ніякої користі. І поки вони нічого навколо себе не помічають, Сільванія мусить поквапитись на допомогу Францу. Та й сестрі без неї напевно не обійтися, хоч Дака і кинулась стрімголов шукати собі пригод. Одного разу вже так було, коли Дака потайки вибралась із будинку і полетіла на концерт «Криптон Крекс». Сільванія вирушила тоді разом із нею. І, поки сестра десь за лаштунками голубилася з Мурдо, Сільванія потрапила на очі Ксантору – злісному старезному вампірові. Хто знає, чим би закінчилося знайомство сестер-вампірок із цим мерзенним ікластим дідуганом, якби не Дірк ван Комбаст з його часникострілом.

Гер ван Комбаст… Сільванія рішуче подивилася на сусідський будинок. Вона повинна неодмінно поговорити з Урсулою. І цього разу Дірку ван Комбасту не вдасться так просто виставити її за двері, хай би він тричі був мисливцем за вампірами!

Глибоко вдихнувши, Сільванія підійшла до будинку гер ван Комбаста і спокійно постукала в двері. Через деякий час в будинку почулися кроки. Двері відчинили. На порозі, потираючи заспані очі, стояв сусід.

– Вибачте, що турбую вас так пізно, гер ван Комбасте, але мені конче необхідно поговорити з Урсулою, – сказала Сільванія.

Мисливець за вампірами подивився на непрохану гостю так, ніби у неї не всі в склепі.

– А як ти думаєш, що робить зараз Урсула? – сердито запитав він.

– Я розумію, але… – промимрила Сільванія. І куди тільки поділася її рішучість?

– Усі нормальні люди в цей час сплять! – продовжував Дірк ван Комбаст, роблячи особливий (як здалося Сільванії, занадто особливий) наголос на слові «сплять».

– Так-так, звичайно, я тільки…

Їхню розмову перервали радісні