Читати книгу - "Зліпи мені щастя, Валерія Серпень"

Місяць потому. Різдво

Височенна ялинка, ошатно вбрана різнокольоровими іграшками та вогниками, гордовито красувалася в центрі кімнати. Тарас приніс і встановив її ще тиждень тому, ми з тіткою самі б її точно не подужали. Під нею невеличкою купкою складені подарунки, вже на новий манер, всі, хто приходив, клали свій подарунок під ялинку, а після опівночі можна було розгортати їх, ну або вже зранку.

Вогонь тріщав в каміні навпроти столу, за яким зібралась чимало гостей. Тут і мої батьки, які чомусь змінили плани і вирішили приїхати на Різдво до тітки Галини, і Тарас Білий власною персоною намалювався, хоча особисто я його не запрошувала. 

Ми зустрічаємося вже місяць, але поки що таємно. Я чекаю, поки тітка Галина засне і, мов злодійка, крадуся навшпиньки, щоб втекти до Тараса. А зранку так само тихо повертаюся. В шапці, звісно. Інколи мені здається, що Тарас піклується про моє здоров’я і самопочуття більше, ніж я. Незвичне відчуття для мене, звикла ж за стільки років, що мої потреби — виключно моя зона відповідальності.

Трохи сумнівалася, чи не кваплюся я часом зі знайомством батьків зі своїм коханим. Про щось більше, ніж легкі необтяжливі стосунки ми не говорили, в коханні не зізнавалися. Хоча, здається, воно прямо висить в повітрі червоними літерами. Але пропозицій зустрічати разом Різдво ні з якого боку не надходило.

Ми ж всього місяць разом, якраз від того випадку з погребом. Але він дивним чином тут і навіть натяку не видає, що ображається на те, що я його не запросила. Та й він досить гармонійно вплівся в наші різдвяні посиденьки, заполонив увагу моїх батьків, а тітка, здається, давно була в курсі наших стосунків. Хоч як би я їх не намагалася приховувати.

— Тарасику, а ким ти працюєш? — моя мама лагідно всміхалася, немов своєму персональному спасителю. Хоча оце «Тарасик» на адресу доволі кремезного міцного чоловіка трохи різало слух.

— Я — електрик, — всміхався Тарасик і сам сяяв, мов новорічна ялинка.

Тітка разом з моїм батьком лише спокійно спостерігали за всім, що відбувається, а Тарас стійко витримував мамин штурм.

— Мієчко, принеси будь-ласка сальця з морозилки, — тітка Галина, хитро примружує очі, а Тарас на мить затамовує подих. Щось задумали, шпигуни. Вдаю, що не бачу їхніх переглядань і пручаюся.

— Хіба тут на столі мало їжі? Нехай сало на потім лишається, он і ковбаска, і шинка, і холодець, — сама пильно спостерігаю, як погляд Тараса згасає, лише тітка не втрачає свого запалу.

— А мені сальця так хочеться, до огірочків маринованих…

— Ну гаразд, — підіймаюся зі свого стільця і плентаюся в сіни до морозилки за сальцем. Відкриваю і… не вірю своїм очам. Там же сніговичок, подарований Микиткою. А в руках у нього маленька коробочка і записка. Спочатку беру записку, на якій червоним фломастером написано «Виходь за мене», притискаю до грудей. Прямо до того місця, де моє розшаленіле серце намагається проломити ребра і особисто відповісти на романтичну пропозицію.

Слідом відкриваю подарункову упаковку і дістаю звідти страшенно красиву і таку ж холодну обручку. Затискаю її в руці, намагаюся зігріти її теплом власної долоні, і повертаюся до столу.

Сідаю поруч з Тарасом, який не зводить з мене погляду з німим питанням. Тітка теж підглядає, навіть не згадавши, що відправила мене по сало.

— Знаєш, мені щойно сніговик пропозицію зробив… — я, здається, відчуваю як блищать мої очі.

— І що ж ти йому відповіла?

— Йому..? Нічого. — простягаю до нього руку і розкриваю долоню, на якій виблискує яскрава каблучка. Тарас ніяковіє, його погляд вмить згасає, а усмішка зникає з його обличчя. Він ковзає поглядом по моєму лицю, розуміючи цей порух неправильно. — А тобі скажу «Так».

Спішу заспокоїти його, щоб не зіпсувати романтику остаточно. Він бере обручку і одягає мені на палець. Потім повертається до решти присутніх і голосно так, не ховаючи усмішки в бороді, промовляє:

— Вона відповіла мені «Так»!

Під бурхливі оплески тітки і моїх батьків він мене акуратно цілує, без зайвих рухів.

— До мене сьогодні ж переїдеш. Речі завтра заберемо.

— І чого ти так квапишся? — зіщулившись з підозрою запитую, — Може було б доцільніше пізнати одне одного краще?

— Може й було б, — усміхаючись, відповідає Тарас, — Але вже пізно, ти погодилась! Так що пізнаватимемо в процесі.

Знадвору чується якийсь гомін і лунає стук в двері, які одразу ж і відчиняються. На порозі стоїть Тарасовий брат разом з сином і дружиною. Посміхаються так, ніби все про всіх знають.

— Вітаємо вас з Різдвом, — простягають пакунки і подарунки, — І з заручинами.

— Як… — тільки й встигаю вимовити, дивуючись їхній обізнаності.

— Ми чекали, поки Тарас повідомить про твою відповідь, аби не ставити вас в незручне становище, — відповіла його дружина, — Хоча я й говорила йому, що краще пропозицію робити особисто. А він вперся, що так романтичніше. 

— Міє, це тобі новий сніговичок. Замість того, що розтанув. — Микита стоїть поруч з батьками і переминається з ноги на ногу, тримаючи в руках такого самого сніговика, як той, що в морозильнику. — Вам тепер точно діти потрібні. Ви ж одружуєтеся з дядьком Тарасом.