Читати книгу - "Детективне бюро «примара»: Два світи, Оля Лях"

Кора не могла заснути. Так і лежала одягнена поверх не розстеленого ліжка. В її голові крутилась купа запитань на які світ не мав відповідей. Дівчина годинами лежала вдивляючись в стелю, обклеєну люмінесцентними зірочками. Вона все ще не змогла зняти їх. «Вони проженуть тіні і будуть оберігати твої сни», - сказала мати, приклеюючи чергову зірочку. Але зараз здавалось, що тіні лише згущуються. В якійсь момент зірки стали кружляти і розпливатись. Тоді Кора вирішила подихати свіжим повітрям.

Вона накинула просту кофту та запхнула гроші в кишеню. Кинула погляд на подушку. Хвилина вагань і вірний револьвер ліг за пояс штанів. Дівчина спустилась на другий поверх і постукала до спальні Ірвіна. Відповіді не було. Кора хотіла зайти і перевірити, як він, але вчасно зупинилась. Вони вже давно не діти. Було б ніяково побачити Ірвіна, до прикладу, голим.

Спустилась до дверей, взула свої звичні чоботи, не зав’язуючи шнурівку. На вішаку тепер висів не тільки жакет Кори, але і верхній одяг Ірвіна. Це додало впевненості. Частинка минулого. Того, як було до усього цього хаосу. Дівчина глянула в дзеркало і зібрала низький хвіст з розтріпаних шоколадних локонів. «Та хто мене там побачить у темряві?»

Було вже за дев’яту вечора. І єдиний цілодобовий магазин знаходився за квартал від будинку. Кора купила пару пляшок молока, шматок сиру, якісь дивні булочки – єдині, що залишились. Не роздумуючи взяла цукерок та печива. Із здобутим добром ступила у темінь вулиці.

Осінь потроху переймала правління і тепер прохолодний вітер носився між будинками, розкидаючи сміття залишене людьми. Будинок родини Вега знаходився не в самому центрі столиці, а трохи далі. В пристойному спальному районі. Тому на вулиці було тихо і безлюдно. Єдиний шум створював гул заводів, що працювали цілодобово і рідкі поодинокі каби, що торохкотіли по бруківці.

Кора знала, що вона має продовжити справу батька, щоб його приватне детективне агентство не закрили, але змиритись із цим було важко. Вона закінчила Академію і тепер мала ліцензію та повне право працювати і називатись детективом. «Детектив Вега», - її аж пересмикнуло від цього звертання. В цій країні, ні, в цілому світі був лише один детектив Вега – Джастін Вега, її батько. Дівчина не уявляла, як вона зможе вести справи без нього. Без нього збирати докази і допитувати свідків.

Хіба це можливо?

А, що як вона помилиться? Що як недогледить щось? Не побачить небезпеку і когось підстрелять? Або ще гірше: осудить невинного! Батька не буде поруч, щоб підказати, поправити, захистити. Ставати дорослим завжди не просто, але бути самостійним детективом – вперше дитяча мрія викликала в ній справжній жах. Налякала до гикавки.

Кора стояла посеред темної вулиці і гикала. «От дідько!» - подумала дівчина і швидко дістала з сумки пляшку молока. Зробила пару ковтків. Затримала дихання. Наче пройшло. Аж тут вона почула гучний бах. Ніби когось припечатали до кам’яної стіни, а за ним рик і звуки бійки.

Дівчина роззирнулась навкруги, але нікого не помітила. Звук йшов з провулка, праворуч від неї. Та чогось конкретного в темряві вона не побачила. Кора стала за стіною будинку і визирнула в провулок. Здалось, що тіні там ворушаться. Вона міцніше обхопила пляшку і присіла. Навпочіпки прокралась до найближчого сміттєвого баку, що став її укриттям. З наближенням звуки ставали чіткішими:

- Відпусти! – здавлено прогарчав голос. Опонент не відповів. Тоді рик став більш розкотистим, як в дикого вовка.

Кора важко ковтнула і наважилась визирнути з-за баку. Тьмяне світло ліхтаря на протилежній вулиці ледве вихоплювало контури супротивників. Дівчина сфокусувала погляд на двох високих постатях, а тоді часто закліпала.

Той, що був притиснутий до стіни намагався чинити опір, але йому не вистачало для цього повітря: «Це що, хутро? А це лапи?» Вона перевела очі на другу фігуру, яка міцно тримала опонента за горло: «Це хвіст?!» - довга тоненька стрічка, початок якої ховався десь під одягом, розмірено хиталась за спиною чоловіка. Дівчина помітила, як друга рука людини-з-хвостом тягнеться до щелепи іншого. Кора інтуїтивно простягнула руку за спину до револьвера і вже стала підійматись, коли її наздогнала гикавка.

Цей звук відлунням розлетівся в провулку і на секунду все стихло. «Та щоб вас!»

- Поліція! Відійдіть від нього! – прокричала Кора, підіймаючись з-за баку і обхоплюючи пістолет двома руками. Пляшка молока голосно грюкнулась об асфальт.

Правопорушники не стали виконувати накази дівчини. Хвостатий відпустив хутряного і дав драпака. Кора тільки-но і встигла побачити, як розвивається його плащ і нервово рухається хвіст. Вона вибігла з укриття із криком:

- Стояти! – але і другий чоловік її не послухав. Він став на карачки і, як собака, побіг в інший бік з провулку.

Кора кинулась слідом, сумка боляче била по стегну, але вибігши на протилежну вулицю не знайшла нікого з них. Тиша і порожнеча. Не було нікого. Жодна тінь не промайнула під світлом ліхтарів.

- Якого..? – дівчина опустила пістолет і повернулась в провулок.

На тому місці, де стояли чоловіки, на асфальті були крапельки червоної крові і щось біле, схоже на… кіготь? Ікло? Чіпати руками не хотілось. Кора ще раз глянула в той бік, де щезли втікачі. А потім знову на асфальт.

- Серйозно..?! – дівчина не на жарт розлютилась.

Скільки би вона не кліпала очима і не водила носком чобота по тому місцю – там вже нічого не було. Ніби кров і кіготь просто випарувались! З вуст Кори зірвався нервовий смішок. А потім і зовсім розреготалась.