Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

Одну дівчину на ім’я Роуз зґвалтував син Полін, Шалом. Він заявив, що мати «дозволила» ґвалтувати жінок-тутсі. Цій дівчині єдиній дарували життя, щоб вона могла надати Богові «робочий звіт» про цей геноцид. А потім її змусили спостерігати за зґвалтуванням своєї матері та вбивством ще двадцятьох родичів.

У звіті ООН записано: протягом цього короткого періоду жаху було зґвалтовано щонайменше 200 000 жінок, багатьох з них потім убито. «Деяких ґвалтували списами, дулами рушниць, пляшками, суцвіттями банана. Статеві органи нівечили мачете, обливали їх кип’ятком і кислотою; жертвам відрізали груди» (с. 85). «Становище погіршувалося тим, що зґвалтування, скоювані переважно багатьма чоловіками по черзі, часто супроводжувались іншими фізичними тортурами і відбувалися публічно, щоб помножити терор і збезчещення» (с. 89). Жінки використовувались для зміцнення соціальної єдності серед убивць-гуту. Дух побратимства серед чоловіків часто є побічним наслідком групових зґвалтувань.

Звірства не знали меж. «На очах чоловіка 45-річну руандійку зґвалтував її 12-річний син — член “Інтерахамве” приставив тесак до його горла і змусив менших дітей розсунути матері ноги» (с. 116). У Руанді серед живих донині жертв, як відлуння розрухи, стрімко розповсюджується СНІД. Як пише Чарлз Строзьє, професор історії Коледжу кримінального права ім. Джона Джея в Нью-Йорку (с. 116): «Використовуючи страшну хворобу і моровицю як апокаліптичний жах, як біологічну зброю, ви знищуєте саму можливість продовження роду, насилаючи смерть на майбутні покоління».

Як нам хоча б спробувати зрозуміти сили, які перетворили Полін Ньїрамасууко на злочинця нового типу: жінку — ворога жінок? Поєднання історії й соціальної психології може створити основи розуміння, що ґрунтуються на розподілі влади і статусу. По-перше, Полін потрапила під вплив загального уявлення про те, що жінки-гуту мають нижчий статус порівняно з красивими та зарозумілими жінками-тутсі. Тутсі вищі, у них світліша шкіра і більш «європейські» риси обличчя. Вони більше подобаються чоловікам, ніж жінки-гуту.

Расові відмінності між тутсі й гуту були штучно створені бельгійськими і німецькими колонізаторами на початку XX століття. Їм було потрібно якось розрізняти два народи, які протягом багатьох століть вступали в змішані шлюби, мали спільні мову й релігію. Кожного руандійця змусили зробити паспорт, де вказувалася належність або до більшості (гуту), або до меншості (тутсі, яким надавалися шанси на кращу освіту та можливість займати вищі адміністративні посади). Це стало ще однією причиною затаєної помсти Полін. Правдою було й те, що вона була політиком-пристосуванцем, єдиною жінкою в уряді, і їй потрібно було продемонструвати керівництву лояльність, покірність і патріотичне завзяття. Тому вона й стала першою жінкою — організатором таких злочинів. Підбурити маси на вбивства і зґвалтування тутсі було легко, бо ворогів сприймали знеособлено і по-нелюдському називали «тарганами», яких необхідно «вивести». Ось живе документальне свідчення процесу «пошуку ворога», який спочатку замальовує обличчя Іншого кольорами ненависті, а потім знищує «натуру».

Хай як важко навіть уявити, щоб людина навмисно спонукала до таких жахливих злочинів, Ніколь Бержевен, адвокат Полін на судовому процесі щодо її участі в геноциді, нагадує нам: «Беручи участь у судових процесах щодо вбивства, усвідомлюєш, що всі ми вразливі. Ми не можемо собі уявити, що здатні на такий вчинок. Але поступово розумієш, що підозрюваним може стати кожен. Це могло статися зі мною, це могло статися з моєю донькою. Це могло статися з вами» (с. 130).

Елісон де Форж із правозахисної організації Human Rights Watch ще яскравіше підкреслює цю думку, що є однією з ключових тез нашої книги. Вона розслідувала багато подібних варварських злочинів і закликає нас побачити в них власне відображення:

Можливість такої поведінки криється в глибинах кожного з нас. Спрощене уявлення про геноцид дає нам змогу дистанціюватися від тих, хто його здійснює. Злочинці настільки жахливі, що ми не можемо навіть подумати, що ми здатні на щось подібне. Але якщо пригадати, під яким величезним тиском діяли ці люди, то мусимо переглянути уявлення про їхню людяність — і це викликає тривогу.

Ми маємо об’єктивно поглянути на ситуацію і спитати себе:

«А як би я вчинив на їхньому місці?». Часом відповідь невтішна (с. 132).

Французький журналіст Жан Хатцфельд взяв інтерв’ю в десятьох ополченців-гуту, які відбувають покарання за вбивство тисяч мирних тутсі[21]. Свідчення цих людей — здебільшого фермерів, ревних християн і навіть одного колишнього вчителя — жахають документальними, безжальними картинами немислимої жорстокості. Слова цих людей змушують нас знову і знову поглянути на неймовірний факт: людина може забути про власний образ і подобу заради безглуздої ідеології, виконуючи і перевиконуючи накази харизматичних лідерів, які закликають убивати всіх, кого вони оголосять «ворогами». Поміркуймо над кількома свідченнями, перед якими блідне навіть стрічка «З холодним серцем» Трумена Капоте:

Я так часто вбивав, що в цьому вже не було нічого особливого.

Я хочу, щоб ви зрозуміли: від першої жертви до останньої я не пошкодував про жодну з них.

Нам наказували, і ми робили роботу. Коли ми шикувалися, то відчували якесь піднесення. Ми збиралися в команди на футбольному полі й одностайно ішли на полювання.

Кожен, хто вагався з почуття жалю до тих людей, мусив міцно тримати язика за зубами, щоб не видати своїх сумнівів.

Інакше його могли звинуватити у зраді.

Ми вбили всіх, кого знайшли в чагарнику. Ми не вибирали, не чекали й не боялися. Ми різали знайомих, різали сусідів, різали всіх.

У нас були сусіди-тутсі — ми знали, що вони не скоїли нічого злого, але ми винуватили тутсі в усіх наших одвічних бідах. Ми більше не розрізняли їх одне від другого, не пізнавали в них тих, ким вони були, навіть наших приятелів.

Вони стали надзвичайною загрозою — більшою, ніж усе, що ми разом пережили, важливішою, ніж наша спільність і єдність думок. Так ми міркували, вбиваючи їх.

Ми не вважали тутсі за людей, коли ловили їх на болотах.

Я маю на увазі за людей, таких, як ми, з такими самими думками і почуттями. Полювання було жорстоке, мисливці також були жорстокі, жертви були жорстокі — жорстокість була сильніша за розум.

Особливо зворушливо свою реакцію на брутальні вбивства і зґвалтування висловлює одна з уцілілих жертв, Берта. Вона зачіпає тему, до якої ми ще повернемося.

Я й раніше знала, що людина може вбити іншу людину. Таке відбувається повсякчас. Тепер я знаю, що навіть людина, з якою ви ділилися їжею, з якою ви разом спали, — навіть вона може вас убити просто так. Найближчий сусід може перегризти вам горлянку: ось чого