Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Дуже швидко Волинь за Ізяславичів розпалася на дрібні уділи, і знадобилося кілька десятиліть і зусилля двох поколінь князів, аби знов зібрати їх докупи. Так, після смерті Ярослава Ізяславича 1180 р. Луцьке князівство було розділене його синами на чотири уділи: власне Луцьке, Пересопницьке, Дорогобузьке та Шумське князівства. Так само за синів володимирського князя Мстислава Ізяславича з Володимирського князівства виділилися Белзьке, Червенське та Берестейське князівства. Проте саме Володимирське князівство першим проявило тенденції до консолідації. Двоє молодших Мстиславичів швидко померли, а старшому синові Мстислава Ізяславича Роману було затісно у волинському Володимирі. 1188 р. він уперше став галицьким князем та передав свої володіння молодшому братові Всеволоду Мстиславичу. Після повернення у Галич Володимира Ярославича Роману знадобилися неабиякі зусилля, аби змусити брата повернути йому Володимир та Берестя. Після смерті Всеволода 1195 р. ніхто вже не оскаржував старшинство та права Романа, але його племінники Олександр і Всеволод Всеволодовичі таки зберегли за собою Белз та Червен, аби після смерті дядька бодай ненадовго опанувати Володимиром.

На зламі XII—XIII ст. процес утворення Волинської землі був ще далекий від завершення. Однак основні землі Волині вже перебували під владою одного князівського роду — Ізяславичів, який, хоч і був надзвичайно розгалуженим, та всі його члени добре усвідомлювали спільність походження і єдність територіальних інтересів. Та головне, Роман Мстиславич, старший серед Ізяславичів, мав амбітну мету: знов, як це було на початку XI ст., приєднати до своїх волинських володінь території Галицької землі та використати об’єднані ресурси Галичини й Волині у змаганнях за Київ. Хоча після перших успіхів він і зазнав зрештою невдачі, за півстоліття його синам Данилу та Васильку вдасться подолати удільну роздробленість Волині та реалізувати батьківську програму.

Турово-Пінська земля

Ще в легендарній частині «Повісті врем’яних літ» згадується турівський князь варязького походження Тури. Попри важливість новгородського столу, на ранньому етапі другому за значенням князівського столу Русі після Києва, саме Туров довго лишався володінням старших синів київських князів. За Володимира Святославича стол тут посідав Святополк, за Ярослава — Ізяслав, у 1088—1093 рр. тут, очікуючи своєї черги посісти Київ після смерті дядька Всеволода Ярославича, княжив Святополк Ізяславич. Саме він після вокняжіння у Києві 1093 р. зробив Туров київською волостю. На ранньому етапі своєї історії кордони Туровського князівства, швидше за все, збігалася з територією племінного союзу дреговичів у середній течії річки Прип’ять. Окрім власне Турова та Пінська, піднесення якого припало на другу половину XII ст., до його складу входили Дубровицька та Степанська волості в нижній течії Горині та Слуцька і Клецька волості на північ від Прип’яті, які в другій половині XII ст. утворили чернігівську волость Дреговичі.

Історію Турово-Пінської землі слід розпочинати з 1157 р., коли онук Святополка Ізяславича Юрій Ярославич, скориставшись зі смерті в Києві Юрія Долгорукого, захопив Туров. Йому двічі — 1157 та 1160 р. — вдалося відбити напади київського князя Ізяслава Давидовича, а 1161 р. вже київський князь Ростислав Мстиславич уклав з ним мир, за яким землі Туровського князівства визнавалися отчинним володінням нащадків Юрія Ярославича. Втім, за мир довелося сплатити втратою Случеська та Клечеська. Уже за його синів в окремі уділи виділилися Дубровиця та Пінськ, який на початок XIII ст. перебрав на себе значення головного столу Турово-Пінської землі. У XIII ст. турівські князі надзвичайно здрібніли, князівськими столами стали Давид-городок, Степань, Небль. Після невдалої спроби територіального розширення в бік Волині, у подальшому турово-пінські князі лише балансували між галицько-волинськими князями та Литвою, яка набирала сили і в першій третині XIV ст. поклала край незалежній історії Турово-Пінської землі.

Смоленська земля

Згідно з «Повістю врем’яних літ», ще Володимир Святославич призначив намісником у Смоленськ свого сина Станіслава. Проте вперше Смоленське князівство з’явилося на політичній карті Русі 1054 р., коли Ярослав Володимирович заповів його своєму синові В’ячеславу. Після його смерті 1057 р. Смоленськ ще довго переходив з рук у руки. Історія Смоленської землі як суверенного князівства розпочинається за князювання у Смоленську сина Мстислава Великого Ростислава (1127—1167). Йому вдалося закріпити Смоленську землю як отчинне володіння за своїми нащадками та 1136 р. заснувати у Смоленську єпископську кафедру. З уставної грамоти смоленської єпархії історики мають змогу реконструювати адміністративний устрій Смоленської землі та структуру князівських доходів і володінь.

Смоленська земля територіально сформувалася у верхній течії Дніпра, Західної Двіни та Волги і мала стратегічно вигідне становище в центрі Русі. Це давало змогу смоленським князям активно втручатися не тільки в боротьбу за київський стол, але й у політичне життя сусідніх країв — Полоцької, Ростово-Суздальської, Чернігівської земель та Новгородської республіки. Полоцький вектор зовнішньої політики смоленські князі успадкували ще від батька Ростислава — Мстислава. Їм вдалося приєднати до Смоленської землі полоцькі міста Копись та Оршу, вони тимчасово захоплювали Друцьк та Вітебське князівство. Ростиславу Мстиславичу вдалося приєднати чернігівські міста Пропойськ та Кричів у землях радимичів.

Хоча Ростислав мав п’ятьох синів, нащадки чотирьох із яких утворили клани Давидовичів, Рюриковичів, Мстиславичів та Романовичів, смоленські Ростиславичі довго уникали усобиць між членами роду, разом виступаючи не тільки у вирішенні суто внутрішніх проблем, а й у змаганнях за київський стол. В останній третині XII ст. у Смоленській землі почали виникати уділи — Мстиславський, Торопецький, пізніше, на початку XIII ст., — Вяземський, Можайський, Фомінський. Після тривалого, майже сторічного, піднесення наприкінці першої чверті XIII ст. міць смоленських князів внаслідок перенапруження сил поступово занепала. Хоча Мстислав Мстиславич Удатний на сім років захопив Галич, смоленські князі ненадовго зайняли Полоцьк, а київським великим князем рекордні для тієї епохи 9 років був Мстислав Романович Старий (це крім того, що з останньої чверті XII ст. Ростиславичі контролювали більшість волостей Київської землі), саме в цей час розпочалася смуга військових невдач. 1223 р. руські князі зазнали нищівної поразки на Калці, в самій Смоленській землі спалахнула усобиця між кланами Романовичів та Давидовичів, у якій було розорено навіть Смоленськ, а за кілька десятиліть вона почала зазнавати регулярних нападів литовських дружин. Одначе Смоленська земля проіснувала до кінця XIV ст., коли її було включено до складу Великого князівства Литовського, а частина її земель потрапила під владу московських