Читати книгу - "Маруся"

дрiмаючи, ледве-ледве колишуться; тiльки й чути, що через греблю на лотоках водиця цiдиться i, мов хто нищечком казку каже, що так i дрiмається, а то усюди тихесенько... Аж ось — недовго: зiрочка покотилась... далi друга... третя — i поховались у синьому небi, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули... от вiд їх слiзоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестiла у аерi — i прокинувся вiтерець та й поколихав тихенько гiлочки по садкам та по лiскам... От i попрокидались птичi самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками... тут зараз їх самчики, що бiля них дрiмали, попробуркувались i з радощiв, — що настає вп'ять божий день i вони будуть з своїми самочками лiтати, гратись, любитись i що, може, яка i яєчко знесе, — з таких-то радощiв заспiвали своїх пiсеньок, що рано й вечiр хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловiковi, так усякому звiрю, птицi та й самiй манюсiнькiй комашечцi, що й оком не вздриш. А не хто уже виспiвувать як соловейко. Защебетав, залящав, зачиркав, засвистiв, затрiщав... то стихне, нiби пошепче своїй самочцi, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить i похваля його пiсеньки, то з радощiв i гукне на увесь садок... а як промеж того ще й носичками поцiлуються... тут вiн уже й не стямиться... зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрiбоче, що аж дух йому запирається... Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душi весело!

От на березах i листя зашупотiли промеж себе, що й вони, по ласцi божiй, будуть красуватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; пiднялись стеблинки, розпукались цвiточки i, порозiвавши рiточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе i тiльки, здихнувши, подумаєш: "Боже милосердний! Отець наш небесний! I усе се, що тiльки є на землi, у водi, пiд небесами, се усе ти тiльки по єдиному милосердiю своєму для чоловiка створив єси? А вiн, сеє мiзернеє созданiє, ся билина, ся пиль i порошина, чи вiн же тобi благодарить? I як?.. О боже праведний! Буди i усегда милостив нам, грiшним!.." Бiльш сього не вмiємо що i сказать!..

Ось i рiдесенький туманець пав на рiченьку, мов парубок приголубивсь до дiвчиноньки i укупi з нею побiгли ховатись меж крутими берегами. Далi i хмарочки стали розходитись, порiдшали й стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, нiби царя якого, дiющого добро усьому миру, i покотилось геть-геть за крутiї гори, щоб тiльки вiдтiля дивитися на те, що тут буде! Ось i зачервонiло на тiй дорозi, де йому треба йти, i розiслалось, мов сукно, як кармазин, красне; далi неначе срiбнi цвiтки по ньому хто посипав; а тут i увесь путь став мов золотим пiском по червоному полю посипаний... Зазолотились i верхiв'я дерева по лiсам... i ось золотий по них пiсок сиплеться по дереву нижче, усе нижче... нижче... Усе стихло... Чогось жде!.. Стало винирять з-за землi.. що? I свiт, i огонь, i краса... I вже i на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. I золотi променi вiд нього обсипали усю землю, i самiї небеса стали нiби ще краще. Усе мовчить, жада, щоб швидше явилася у полнотi краса миру!.. Iдеть... викотилось зовсiм... озирнуло землю i... неначе повелiвало: "Хвалiте господа, що создав i мене, i вас, i кожний день посила мене давать усьому миру свiт i усякому диханню жисть..." Тут знова пташечки, неначе по чиєму наученню, защебетали, усе мов знова ожило, чоловiк знов принявся за дiло своє... i що то: увесь мир iзрадувався!..

Ось вийшов i Василь iз садка. Вiн добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупi йти на мiсто, так вiн i не пiшов вже додому у город, а у тiм же селi, вiд города верстов з чотири, скитався усю нiч, i як стало свiтати, то вiн вже i берiг їх. Визиравши iз садочка, побачив, що двi дiвчини геть-геть вiдстали вiд прочого народу, тихенько iдуть собi i розговорюють; вiн зараз вгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звiстку; ото вiн i пiшов, буцiмто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, i дух йому захватує вiд радощiв, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.

От iдуть дiвчата: Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцiмто i слуха, та усе про своє гада... аж зирк?.. i пiзнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животi похолонуло, i дух зайнявсь, i сама нi з мiсця.

— Та йди-бо швидше! — крикнула на неї Олена. — Чого ти зопиняєшся? I так опiзнились.

— Та хто його зна, чи спiткнулась, чи що, — каже Маруся, сама ж нi з мiсця, хоч так би i летiла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, вiн не її любить, що вiн вже посватаний на хазяйськiй дочцi... усе забула, а тiльки того й бажа, щоб бути укупцi з своїм Василем.

От як почув Василь, що дiвчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь i каже:

— Добридень, дiвчата. Боже вам помагай!

— Спасибi! Нехай i вам бог помага! — сказали йому ув один голос дiвчата.

От їм i каже Василь:

— Чи не бiгла проти вас яка собака?

— Цур їй, пек вiд нас! — каже Олена. — Ми її не бачили; хiба де бiга?

— Ось тутечки тiльки перед вами кидалась на людей, — казав Василь, — то проженуть її, а вона