Читати книгу - "Називай мене Мері..."

Сам Олег незабаром через знайомих «змайстрував» собі лікарняний, аби відсидітися. Розумів, наскільки малодушно, та вдіяти з собою нічого не міг. Вічно сидіти на фіктивному лікарняному вдома неможливо. Тож Кобзар повернувся на службу й далі виконував накази пресувати причетних до повстання. Робив це, зціпивши зуби й прагнучи розібратися в собі, зрозуміти власне ставлення до подій довкола.

Хлюпнуло через край, коли міцні чоловіки з «Автомайдану» зловили на вулиці трьох гопників, котрі замалим не забили арматурою на смерть студента з синьо-жовтою стрічкою на рукаві. Кобзар тоді особисто прийняв затриманих, навіть почав працювати й за кілька годин розколов ватажка. Той назвав їхнього старшого, заявив — у них є бази, на кожній — озброєні бійці, лиш команди чекають. Але Тимур Нагорний, начальник відділу, який замінив Пасічника, особисто порвав протоколи, наказав відпустити трійцю, а Свистун з опергрупою радісно погнав у лікарню арештовувати напівживого студента. Його стерегли, почалася сутичка, все знімали на телефони, потім злили в інтернет. Ідентифікованого Свистуна соцмережі прокляли миттєво.

Ось чому після того, як усе скінчилося й зазвучали вимоги гнати, а краще ув’язнювати садистів у погонах й чистити міліцейські ряди, його поперли одним із перших.

Сам Кобзар, як і Нагорний, пішов тихо. Нікого не тримали, не вмовляли лишитися. Всі чудово розуміли, що відбувається. Хоча Олег з усім своїм досвідом навіть припустити не міг, що процес зворотний. Бо не минуло й двох років, як Свистун опинився серед тих, кого поновили в органах. Хіба виринув в іншому управлінні та на іншій посаді.

На той час Олег уже повернувся з Донбасу.

Він пішов добровольцем. Послухав Пасічника. Той лишився чистим, але роботу у своїй фірмі не запропонував. Замість того порадив йти на війну, як тоді робив багато хто з учорашніх ментів. Це давало змогу очиститися, отримати своєрідну індульгенцію та, головне, повернутися в органи без особливих проблем.

Адже вчорашній фронтовик вважався героєм.

Проте Кобзар і без того міркував, чи не податися на Схід. За той час справді багато передумав й нарешті домовитися з собою. Він переконався: загалом почалися правильні речі, які він готовий прийняти. Ще й говорив про все з Головком — той повернувся на службу з репутацією одного з небагатьох чесних офіцерів, хто знайшов сили кинути виклик бандитському режиму.

Та бажання легко обнулити гріхи, отримавши статус учасника бойових дій, було. Воно засіло глибоко. Й домішалося до природної потреби захищати свою країну.

До війни, коли ще тільки починав служити в органах і вони ще не деградували остаточно, Кобзар сприймав свою роботу як охорону певного рубежу від ворога. Саме так: ходив на службу, як на фронт. Вважав себе захисником мирних людей від озброєних бандитів, затятих садистів, хворих на голову ґвалтівників. Уголос такого не казав, розуміючи — цинічніші колеги тицятимуть пальцями, маючи його за білу ворону. Мовляв, він лицар без страху й докору, а вони тупо розгрібають бруд і порпаються в чужому лайні. Але щоденне, навіть у вихідні, спілкування з суспільними покидьками робило Кобзаря не менш цинічним. Проте на його очах ті, хто мав би служити й захищати, самі повільно та впевнено перетворювалися на мешканців темної сторони, таких само озброєних, небезпечних — навіть більш небезпечних, бо мали законну владу й право на насильство.

Придумавши собі казку про захисника та його величну місію, Олег Кобзар намагався бодай уникнути мутацій.

Тож добровольцем пішов, маючи той самий намір: служити й захищати. Навіть не відкидав марнославного бажання повернутися з перемогою та лишитися героєм у людських очах.

Випадок поблизу Гранітного все перекреслив.

Потому Кобзар уже не міг вважатися героєм, якого треба поважати. Через те навіть не домагався статусу учасника бойових дій. Тихо проковтнув прикру історію, пересидів тиждень удома, виходячи лиш за спиртним і консервами. Потім відіспався й подався в службу таксі.

Не підтримував контактів ні з ким із колишніх колег.

Аж поки місяць тому Ігор Борисович Пасічник сам не знайшов його.

10

Зустрілися в порожньому залі невеличкого й на перший погляд дорогого ресторану.

Ведмедик перейшов до справи без зайвих передмов: у Головка викрали дружину й п’ятирічного сина. Сталося це посеред білого дня, і кілька годин Артем не міг ані думати, ані до пуття говорити — бракувало сил. Дружина передзвонила сама, мертвим голосом сказала: з ним хочуть поговорити. Потім Головко почув дитину — синок просив тата нікому не казати, що їх забрали дяді, інакше їм із мамою відріжуть голови.

Далі минула вічність.

Аж раптом усе скінчилося.

Дружина знову подзвонила і сказала — вони вдома, цілі та неушкоджені.

Зірвавшись, Головко примчав до них, аби особисто в тому переконатися. Справді, не знайшов на них ані подряпини. Хіба обоє були смертельно перелякані, а син прилипнув до мами, мов дитинча панди. Щойно Артем видихнув, телефон озвався.

Прийшло повідомлення з номера, який не визначається.

Вітання від Свистуна.

Незнайомець мав надію, що вдома все добре. Попередив: наступного разу так не буде. Головкові краще не рипатися, робити своє, не лізти в чужі справи й не заважати іншим жити й працювати. Навіть якби Артем зміг записати розмову, нічого кримінального не прозвучало. Хід цій історії поліцейський дати не міг — просто не мав нічого на руках. Жодних фактів.

Зате вже не перший місяць завзято збирав дані, що дозволили б коли не посадити Свистуна, то принаймні вимити його з органів назавжди. Головко так і не змирився з його поновленням. Тісно співпрацював із активістами, котрі домагалися реального очищення тепер уже нової поліції. Але все впиралося в брак професійних кадрів, а Дмитро Свистун, попри свою падлючість, дійсно був досвідченим сищиком. Молодь, яка приходила в розшук, таки мала чого в нього повчитися.

Кругова порука нікуди не поділася.

І тоді Свистун пішов у наступ: він вирішив зупинити Головка.

— Ти знаєш систему, — підсумував тоді Пасічник. — І Артему не гірш за тебе відомо: нічого не вдієш. Допоможи собі сам. Тому пішов до мене. Хоча друг твій.

— Тобі теж не ворог.

— Лише колишній підлеглий.

— А я?

— З тобою, Лилику, в нас інші стосунки.

— Я теж так думав.

— Що помінялося?

— Нічого, —