Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

Веллер врізається: «Що вона наша».

4

«Аврора» надзвичайно велика, як тільки ми підлітаємо до неї. У LINA нам здається, що ми — кліщ, що повзе по гладкому сріблястому звіру, який ще не помітив нашої присутності або настільки роздратований, що пробує скинути нас з себе.

Наші робочі ліхтарі ковзають по гладкій поверхні, коли ми летимо над нею. Час від часу вони вловлюють відблиски скла в ілюмінаторах, як зараз, які посилають спалах у бік камер, і моє серце підскакує.

Але зсередини нам ніхто не сигналізує. Жодних ознак життя немає. І є кілька ознак чогось набагато гіршого.

На кормі зникла дюжина аварійних капсул, їхні зовнішні доки порожні і темні, як гнилі фрукти в гронах здорових, блискучих ягід, які все ще тримаються на стеблі.

Кілька інших схожі на невдалі запуски. Вони звисають, трохи викривлені, але все ще прикріплені, їхні боки почорнілі. Схоже, хтось почав евакуюватися, а потім просто не запустив капсулу, коли опинився всередині. Двигуни, сконструйовані як автоматичні, спалахували, але не могли відійти, якщо не відпускали затискачі.

Паніка, можливо. І недосвідченість. Це говорить мені, що, ймовірно, це були пасажири, які намагалися втекти без члена екіпажу, який би їх супроводжував.

З аварійними капсулами на кормі, в одному з двох великих скляних корпусів, нас зустрічає шокуюча зелена смуга.

Мені перехоплює подих. Трава? Якщо їм вдалося виростити траву, то, ймовірно, вони вирощують і їжу, і …

Але майже відразу, як тільки виникає думка, прописуються й інші подробиці - реальність перевіряється важко.

Трава надто зелена. А веселий червоний прапор досі стоїть на протилежному кінці, встромлений у імітацію землі. Столи та стільці, прикріплені болтами по периметру, надають кафе вигляду заміського клубу.

«Паттінг-грін», — каже Нісус по внутрішньому зв’язку. «Поле для гольфу. У специфікаціях сказано, що з іншого боку корабля басейн».

Коли ми рухаємося навколо зовнішнього краю скляного купола, я вловлюю відблиски світла, що відбиваються на нас. Крихітні, покручені ключки для гольфу ліниво плавають всередині, натикаючись одна на одну та на стіни. Аварійний вогнегасник з деформованим і побитим днищем крутиться нескінченною дугою.

«Генератор гравіації вимкнений», — кажу я.

Біля входу у внутрішній коридор зелене покриття пошматоване і борознисте, наче щось тягнули. Або когось. А металеві двері в коридор пом’яті та погнуті, навіть частково зірвані з петель. Що тут сталося?

Лурдес, яка стоїть поруч зі мною та спостерігає за моніторами, підходить ближче. Її холодні пальці знаходять мої й міцно стискають.

Я дозволяю це на мить, перед знайомим мені занадто близько, занадто! початком паніки, і відриваю руку.

Вона кидає на мене зранений погляд, і я мушу вдавати, що не бачу його.

Я не хочу образити її почуття. Бути лідером команди - це часом поєднання батька, консультанта і суворого, але доброзичливого директора. Але з деякими речами я просто… не можу. Люди можуть потребувати мене лише доти, доки я не натисну на кнопку всередині мене, змушуючи себе піти геть. Мені взагалі не можна бути нікому потрібним. Хіба що в найсуворішому сенсі - я фізично не можу керувати “Ліною” сама. Я б керувала, якби могла.

«З цього боку також немає жодних пошкоджень», — каже Веллер, коли ми обходимо корму і повземо над лівим бортом. «Нічого, що було би схоже на вибух. Або катастрофічну відмову двигуна». Він відкидає цю версію, хоча насправді це не його сфера знань. Просто Веллер знову став провокаційним мудаком.

Тиша триває довгу мить. Потім клацає домофон. «Поломка двигуна не завжди призводить до вибуху», — каже Кейн з явною неохотою. І все ж він явно дивиться на монітор, ймовірно, у своїй кімнаті. Тож він злий на мене, але не настільки. «Це може бути навіть не видно ззовні».

«Правильно, правильно». Веллер робить дратівливий рух, не відриваючись від екрану.

Лівий борт такий же гладкий і непошкоджений, як і правий. Жодних скручених клаптів металевого корпусу, які б свідчили про примусову розгерметизацію, жодної дірки, пробитої внаслідок несподіваного зіткнення з метеоритом. Я припускаю, що мікрометеорити все ще можливі, але захист корпусу мав би захистити корабель від усього, крім їх масового штурму, і ми побачили би ознаки цього.

Але в основному він виглядає як абсолютно цілий… і покинутий корабель.

«До біса», — каже Веллер. “Подивіться на це.”

Коли ми підходимо до носа, скляний корпус у передній частині корабля світиться яскравіше під нашими вогнями, зазвичай прозора поверхня стає білою і матовою.

Веллер наводить нас ближче до верхньої частини корпусу, звідки ми можемо бачити вниз і всередину.

Великий басейн прямокутної форми має далекий край, що, ймовірно, створює враження, що пасажири плавають серед зірок. Але вода піднялася з басейну, ймовірно, коли впав гравітаційний генератор, а потім замерзла в повітрі та на склі. Дерев’яні шезлонги, які, очевидно, не були прикручені, стирчать з льоду під дивними кутами, як зубочистки.

Отже, екологія також відсутня. Ні тепла, ні повітря, ні життєзабезпечення.

«Якщо щось пішло не так із системами навколишнього середовища, то, можливо, це перша кістка доміно», — кажу я, намагаючись програти сценарій у своїй свідомості. Це ніколи не лише один фактор, один елемент у грі. Занадто багато безвідмовних і запланових резервів і заходів безпеки. Щоб така кількість людей опинилася під загрозою, і щоб така складна система дала збій, має бути поєднання несподіваних подій.

Наприклад, невідомий раніше вірус лежить у стані бездіяльності в зразку ґрунту, доки не оживає під впливом кисню завдяки швидким процедурам дезактивації. І потім цей вірус поширюється, зокрема, через затримку заміни фільтрів, признацених для очищення повітря — скорочення бюджету. Додайте до цього самотню одинадцятирічну дівчинку, яка розуміє карантинні процедури, але якій…

«ТЛ». Лурдес хапає мене за зап’ястя, відриваючи мої думки від Ферріса і минулого. “Що це?” Вона вказує на суміш дивних форм під поверхнею льоду, схожих на тіні в ньому, з кількома зразками яскравої тканини.

Я дивлюся на екран, і мій мозок неохоче виявляє відповідності. Цей довгий, тонкий силует із елементом, схожим на морську зірку, на одному кінці… це тіло з витягнутою рукою, яка нібито благає. Рука, раптово відсічена, однак без плеча чи пов’язаного з нею тіла…

Це все люди. Люди, заблоковані льодом. Їх близько десяти. Або це… їх шматки.

«Що за біс?» — шепоче Веллер.

Мимоволі я роблю крок назад, і Лурдес хмуриться на мене, потім знову на зображення на моніторі. І цього разу вона бачить моє обличчя.

Лурдес хрипко вдихає повітря. “Боже мій. Боже мій. Вони мертві!»

«Це добре, — кажу я Лурдес. «Ми ще живі. Очікувалося кілька летальних випадків, пам’ятаєте?»

«Але не так!» — протестує вона.

Як не дивно, деякі з тіл — принаймні вони цілі — навіть