Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь"

Хлестаков. Що? чи не забились ви де-небудь?

Бобчинський. Нічого, нічого, без ніякого ушкодження, тільки поверх носа невеличка ґуля. Я забіжу до Христіана Івановича, — в нього, прошу вас, є пластир такий, так от воно й загоїться…

Городничий (роблячи Бобчинському докірливий знак, до Хлестакова). Це пусте. Прошу уклінно, будь ласка! а слузі вашому я скажу, щоб переніс чемодан. (Йосипові.) Любий мій, ти перенеси все до мене, до городничого, тобі всякий покаже. Прошу покірно! (Пропускає вперед Хлестакова й іде за ним, але, повернувшись, говорить з докором Бобчинському.) Ну, й ви! не знайшли іншого місця впасти! І гепнувся, як чорт його знає що. (Виходить; за ним Бобчинський; завіса падає.)

Дія третя

Кімната першої дії.

Ява І

Ганна Андріївна, Марія Антонівна, стоять біля вікна так, як і стояли.

Ганна Андріївна. Ну от, уже цілу годину чекаємо, а все ти зі своєю дурною манірністю: зовсім одяглася, ні! ще треба порпатись… Не слухати б її зовсім. Така досада! як навмисне, нікогісінько! ніби вимерло все!

Марія Антонівна. Та, справді, мамочко, хвилини за дві про все дізнаємось. Швидко вже Явдоха має прийти. (Дивиться у вікно й скрикує.) Ах, мамочко, мамочко!! хтось іде, он у кінці вулиці.

Ганна Андріївна. Де йде? у тебе вічно якісь фантазії; таки йде. Хто ж це йде? невеличкий на зріст… у фраку… хто ж це? Га? Це? одначе, досада! Хто ж би це такий був?

Марія Антонівна. Це Добчинський, мамочко!

Ганна Андріївна. Який Добчинський? тобі завжди щось таке ввижається! зовсім не Добчинський. (Махає хусткою.) Гей, ви, ідіть-но сюди! швидше!

Марія Антонівна. Справді, мамочко, Добчинський!

Ганна Андріївна. Ну от: тобі тільки щоб сперечатися. Кажуть тобі, не Добчинський.

Марія Антонівна. А що? а що, мамочко? бачите, що Добчинський!

Ганна Андріївна. Справді Добчинський, тепер я бачу; чого ж ти сперечаєшся? (Гукає у вікно.) Швидше, швидше! ви поволі йдете. Ну, що, де вони? га? та кажіть-но звідти, все одно. Що, дуже строгий? га? А чоловік, чоловік? (Трохи відійшла од вікна, сердито.) Такий дурний: доки не зайде до кімнати, нічого не розповість.

Ява II

Ті ж і Добчинський.

Ганна Андріївна. Ну, скажіть, будь ласка: ну, чи не сором вам? я на вас тільки покладалась, як на порядну людину: всі раптом побігли, і ви туди ж за ними! я нічого толком так і не доберу. Ну, не сором вам? я у вас хрестила вашого Ванечку і Лізочку, а ви он як зі мною зробили!

Добчинський. Їй-богу, кумасю, так біг засвідчити шанування, що й не віддихаюсь! Моє шанування, Маріє Антонівно!

Марія Антонівна. Здрастуйте, Петре Івановичу!

Ганна Андріївна. Ну, що? Ну, розказуйте: що там, як там?

Добчинський. Антон Антонович прислав вам записочку.

Ганна Андріївна. Ну, та хто ж він такий? генерал?

Добчинський. Ні, не генерал, а не поступиться генералові. Така освіта і поважне поводження, прошу вас.

Ганна Андріївна. А! так це той самий, що про нього було писано чоловікові.

Добчинський. Справжнісінький. Я це перший відкрив разом із Петром Івановичем.

Ганна Андріївна. Ну, розкажіть: що і як?

Добчинський. Та, слава Богу, все гаразд. Спочатку він зустрів було Антона Антоновича трохи суворо, атож; гнівався й говорив, що і в гостиниці все не гаразд, і до нього не поїде, і що він не хоче сидіти за нього в тюрмі; але потім, як дізнався про безневинність Антона Антоновича та як ближче розговорилися із ним, зразу змінив думку, і, слава Богу, все пішло добре. Вони тепер поїхали оглядати богоугодні заклади… А то, правду казавши, вже Антон Антонович гадали, чи не було таємного доносу; я й сам теж налякався трохи.

Ганна Андріївна. А вам чого боятися? адже ви не служите.

Добчинський. Та так, знаєте, коли вельможа говорить, якось лячно.

Ганна Андріївна. Ну, що ж… проте, це все дурниці; розкажіть, який він із себе? що, старий чи молодий?

Добчинський. Молодий, молодий чоловік: років двадцяти трьох; а говорить зовсім так, як старий. «Будь ласка, — каже, — я поїду: і туди, і туди…» (розмахує руками) так це все ловко. «Я, — каже, — і написати, і почитати люблю, та заважає, що в кімнаті, — каже, — трохи затемно».

Ганна Андріївна. А з себе який: брюнет чи блондин?

Добчинський. Ні, більше шантрет[25], і очі такі бистрі, як звірята, аж ніби ніяковієш перед ними.

Ганна Андріївна. Що тут пише він мені в записці? (Читає.) «Спішу тебе сповістити, душечко, що становище моє було дуже сумне, але надіючись на милосердя Боже, за два солоні огірки окремо і півпорції ікри карбованець двадцять п’ять копійок…» (Зупиняється.) Я нічого не розумію: до чого ж тут солоні огірки та ікра?

Добчинський. А, це Антон Антонович писали на чорновому папірці, щоб швидше: там якийсь рахунок був написаний.

Ганна Андріївна. А, так, дійсно. (Читає далі.) «Але, надіючись на милосердя Боже, здається, все кінчиться гаразд. Приготуй якнайшвидше кімнату для поважного гостя, ту, що обклеєна жовтими папірцями; до обіду додавати не трудись, бо перекусимо в богадільні в Артема Пилиповича. А вина звели побільше: скажи купцеві Абдуліну, щоб прислав найкращого, а не то я перерию увесь його льох. Цілуючи, душечко, твою ручку, залишаюсь твій: Антон Сквознік-Дмухановський…» Ах, Боже мій! це ж треба якнайшвидше! Гей, хто там? Мишко!

Добчинський (біжить і кричить у двері). Мишко! Мишко! Мишко!

Мишко входить.

Ганна Андріївна. Слухай-но: біжи до купця Абдуліна… стривай, я дам тобі записочку. (Сідає до стола, пише записку і заразом говорить.) Цю записку ти віддай кучерові Сидору, щоб він побіг з нею до купця Абдуліна і приніс звідти вина. А сам піди зараз, прибери якнайкраще оту кімнату для гостя. Там поставити ліжко, рукомийник та інше.

Добчинський. Ну, Ганно Андріївно, я побіжу тепер швиденько подивлюсь, як там він оглядає…

Ганна Андріївна. Ідіть, ідіть, я не тримаю вас.

Ява III

Ганна Андріївна й Марія Антонівна.

Ганна Андріївна. Ну, Машенько, нам треба тепер взятися за туалет. Він столичний