Читати книгу - "Сила тяжіння, Калашнікова Лідія"

Лінда настільки змерзла, що не змогла спинити своїх зубів, що цокотіли якусь мелодію. Коли Гаррі пішов, вона ще якийсь час стояла на вулиці й дивилась йому вслід, і це дарувало їй задоволення.

І як вона раніше не помічала його й не звертала уваги? Адже він має такі широченні плечі й величезні руки, що не зміг би просто так пройти повз неї. Він такий безстрашний і сильний, такий не схожий на манірних джентльменів, особливо на огидного Рональда Бартона!

Чому цей Гаррі Хендерсон подумав, ніби вона глузує? Вона й не збиралась, а навпаки, серйозно думала в подальшому просити його супроводжувати її. Поруч із ним можна не боятися нікого й нічого, вона пішла би за ним куди завгодно, навіть у саме пекло…

Лінда відчула, як по тілу біжать мурахи, й тоді вже зрозуміла, що не на жарт змерзла. Вона якомога тихіше повернулась додому, дісталась до кімнат слуг, збудила Дженні й пошепки попросила приготувати ванну.

Служниця сплеснула в долоні, побачивши свою хазяйку при світлі, вже коли вони опинились удвох у кімнаті Лінди.

-Де це вас носило? І чому не збудили мене?

«Бо якби ти пішла зі мною, я б не втрапила в халепу й не зустріла Гаррі» - хотіла сказати Лінда. Проте вголос тільки розповіла, що пішла прогулятись, і втрапила в калюжу в темряві.

-Ох Господи - бідкалась Дженні - Якщо містер дізнається, він точно вижене мене з роботи!

Лінда не слухала служницю. Вона саме пригадувала, що бачила Гаррі на кухні разом із Дженні, й це тільки підігріло її цікавість.

Уже сидячі в теплій ванні, Лінда озвалася до служниці, що поралася навколо неї та увесь час бурмотіла, що не варто таким панянкам гуляти самим уночі вулицею.

-А ти знайома з нашим садівником? Із тим, кого звати Гаррі?

Дівчина хотіла додати, що він такий надзвичайно великий, має широкі плечі й сильні руки, проте язик чомусь почав заплітатися.

-Так - Дженні наче зраділа й відразу забула про причини свого невдоволення - Знайома, міс. Колись ми були друзями.

Вона тихо зітхнула, проте Лінда не звернула на те уваги.

-Колись? А зараз уже ні?

-Та й зараз, але… - Дженні знову зітхнула - Вже не так, як раніше. Він став таким дорослим, і так багато вчиться, що йому давно вже нецікаво зі мною.

-Що, справді так багато?

-Дуже, міс. Він майже не має вільного часу, оце тільки як у вас працює, то пообіді може зі мною чаю випити. Раніше, коли ми були малі, жив неподалік від мого дому, то ми бачились часто, а потім, як переселився до Алекса…

-Алекс? Це хто такий?

-Це його найкращий друг. Алекс Баттерст, вірніше, Александр, але його ніхто так не називає. Коли батьки Гаррі померли, він жив у родині Алекса, так вони й подружились.

-Померли? Чому?

У світі Лінди смерть не була рідкісним явищем. Це сталося з її матір’ю, коли вона була зовсім мала. Дівчина погано пам’ятала ті дні, проте довгий час, до нав’язуваних заручин, почувалася в безпеці поруч із батьком. Навіть зараз вона не могла уявити, що станеться, коли він раптом помре.

-Від тифу, міс. Тоді багато хто на нього хворів. Мої батьки й мої сестри теж, але одужали. Гаррі тоді було десять, і двоє його старших братів також померли.

Лінда мимоволі здригнулась, уявивши собі маленького хлопчика, який лишився зовсім сам у тому жахливому світі, до якого вона доєдналась сьогодні.

-Тоді він не ходив до школи, - Дженні, здавалося, подобалося говорити про Гаррі, бо її зелені очі завзято світилися - але батьки Алекса взяли його до себе, і найняли вчителів їм обом. Алекс трохи повчився й кинув, бо пішов працювати та не мав часу, а Гаррі захопився. От і досі вчиться.

Дженні знову зітхнула.

-Він не пішов працювати, як Алекс? - запитала Лінда.

-Пішов, міс, але коли Алекс відпочивав після роботи, Гаррі читав, писав, рахував. Зараз він іще має якусь роботу, окрім вашої. Ніхто про неї не знає, окрім Алекса, і той нічого не розповідає. Кажуть, Гаррі накопичує гроші, бо має якусь мету, міс, але нікому невідомо, чого саме він хоче.

Загадковий садівник і конюх, який уміє захищатися, читає філософію та французьких письменників в оригіналі. Лінда несподівано захотіла опинитись поруч із ним, там, де ніхто не вимагатиме від неї дотримуватися правил, виходити заміж чи робити щось інше проти власного бажання.

Дівчина так і заснула, думаючи про цього дивного хлопця. А вранці, тільки-но прокинувшись, кинулась до вікна, щоб побачити його.

Вона не дуже усвідомлювала, що робить, проте знала одне. Необхідно вирватись із клітки, в якій її хочуть зачинити, нав’язавши осоружне заміжжя. Вона ніколи не зробить того, чого вимагають від неї, бо це зовсім не те, чого вона хоче й до чого прагне.

Під час сніданку Лінда думала тільки про те, що скаже Гаррі Хендерсону, коли підійде до нього. Та батько перервав її роздуми.

-Я казав це, і ще раз повторю - говорив Гордон, уже не так суворо, а більш м’яко позираючи на доньку - Ви мусите вийти заміж за Рональда Бартона. Нехай не зараз, я написав, що це має статися, коли він закінчить Оксфорд. Тобто, наступного літа.

Ім’я нав’язуваного нареченого втрутилося в думки Лінди. Ними заволодів Гаррі Хендерсон, тому вона повернулася в реальність із подвоєним роздратуванням.

-Але я вже сказала вам, батьку - дівчина ледве стрималась, аби не кинути ложку: не мусила так чинити вихована леді, тим більше за столом - Я не вийду заміж ані за містера Бартона, ані за когось іншого.

-А дарма - Гордон навіть не звернув уваги на спроби доньки подавити гнів - Якщо ви не вийдете заміж, тоді, коли мене не стане, мій титул дістанеться вашому кузенові з Америки. Ви впевнені, що тоді він не вижене вас за двері й не покине саму?

Лінда мимоволі здригнулась. Так, вони з Кет мали кузена, сина батькової старшої сестри, яка багато років тому поїхала з Англії. Років зо два тому цей Джонатан, потенційний спадкоємець титулу баронета, відвідував їх.

Він був років на сім старший за Лінду, й зовсім не схожий на джентльмена за поведінкою. Дівчина пам’ятала, як він усюди траплявся їй на дорозі, або просто плентався за нею, коли вона йшла на прогулянку. Йшов поруч, мовчав, і незмінно пожирав її поглядом, так, наче хотів з’їсти всю, разом із кістками.