Читати книгу - "Загублена Валькірія, Кеті Рід"

Скільки битв він пережив? Скільки поранень отримав за своє довге життя? Я побоялася спитати.

Погасивши лампи, ми поринули у темряву і тишу, що лише зрідка переривалася голосами інших пасажирів, що йшли коридором. Десь з іншого кінця вагону доносилася гучна сварка чоловіків напідпитку, але скоро і вони затихли.

Час ішов, а я все ніяк не могла заснути. Асгейр не розмовляв і не ворушився. Звикнувши до темряви, очі вловили його обриси. Він лежав на спині, підклавши руку під голову. Повернувшись на бік, я втупилась в його неясний силует і задумалась.

Яким було його життя до мене? Як і де він жив, поки оберігав мене двадцять років? Про що думав, поки шукав мене останні п’ять з них? Я сумнівалася, що він ходив на роботу і купував продукти в супермаркеті, як усі.

Зрештою, похитування вагону заколисало й мене.

Прокинулась я на світанку – здавалося, пройшла лише мить, але за вікном уже світлішало небо. Асгейр, помітивши, що я розплющила очі, прибрав руку з мого плеча і відступив.

– Пора вставати. Нам скоро виходити.

Кивнувши, я сіла і відчула, як щось зісковзнуло по тілу вниз. Ковдра, яку ввечері я залишила в ногах ліжка.

Асгейр знову відвернувся від мене, вдягаючи сорочку. Спостерігаючи, як він пристібає до поясу кинджали, я всміхнулася. Схоже, саме він укрив мене вночі.

Зійшовши з поїзда на вокзалі невеликого містечка, він впевнено повів мене просто в ліс. Небо потроху змінювало колір з синього на рожевий, а стежка під ногами була вологою від роси. Звірі й пташки ще спали – стояла густа тиша, яку переривало лише ухкання сови. Холодне повітря посилало мурашки по шкірі, і я зраділа, що захопила з собою вовняний кардиган.

Говорити не хотілося. Десь з годину я просто йшла за Асгейром, розглядаючи все навкруги і обдумуючи те, що почула і побачила вчора. До кінця не вірилося, що все це – правда, але я не мала іншого способу переконатися, аніж побачити на власні очі.

Асгейр теж мовчав. Він ішов трохи попереду, час від часу озираючись на мене або окидаючи сонний ліс пильним оком. Я не сумнівалася, що він прислухався до кожного шурхоту в кущах.

Зрештою, коли перші промені сонця торкнулися верхівок буків і лип, ми вийшли на невелику галявину. Я здивовано зупинилася поруч із Асгейром, розглядаючи порожню місцину, вкриту травою і дрібними польовими квітами. Розсіяне між листям світло виблискувало на вранішній росі.

– І що тепер?

Замість відповіді Асгейр простягнув у бік галявини руку з витягнутою вперед долонею. Я почула, як він забурмотів кілька слів на невідомій мені мові, перш ніж відчула, як волосся по всьому тілу здійнялося дибки.

Це була магія. Я зрозуміла це ще до того, як подивилася в центр галявини. Там, скинувши морок, уже стояв велетенський валун, що доходив мені до поясу. Його поверхню вкривали вирізьблені знаки – руни. Деякі з них складались у незрозумілі слова, а інші перепліталися між собою, утворюючи магічні символи. Верхівку валуна вінчав яскраво-синій кристал, прожилками заглиблюючись у поверхню каменя. Він ледь помітно світився, пульсуючи, немов серце.

– Тепер, – промовив Асгейр, – ми ідемо до Асгарду.

Проте не встигли ми пройти й половину шляху до порталу, як з гущавини долинуло... гарчання. Я похолола з жаху, помітивши не менше десятка пар червоних очей, схованих у тінях.

Схопивши мене за руку, Асгейр рвонувся було до порталу. Шлях заступив чорний вовк, значно більший за звичайного. Одним стрибком він виринув з-за дерев і опинився між нами і валуном. 

Грізне гарчання прокотилося галявиною знову. Звір вишкірився на Асгейра, в руці якого уже був один з кинджалів. Другою воїн посунув мене собі за спину, спостерігаючи за зграєю монстрів. Ті повільно вийшли з лісу, оточуючи нас з усіх боків.

Схоже, вони чекали саме на нас.