Читати книгу - "Утопія, Андрій Касьянюк"

– Десята, – парубок похитав головою, усміхаючись, і дивлячись в обличчя дівчини над тим самим плічком: голим, над білим рушником. – Хех… трясця.
Його усмішка несподівано поблякла. І погляд впав.
– А якщо серйозно… чому ти так до мене ставишся?
Дівчина кліпнула, ще з усмішкою; а потім та почала вицвітати…
Виходець з Росії стояв перед Тетяною, що стояла… враженою? Він дивився на неї, і душею розливалася радість від, начебто, перемоги. Тож парубок невпевнено усміхнувся, скосив погляд на циферблат: «20:18», і…
…опустив погляд від цифр «20:20», скинув окуляри, та ринувся услід за офіцеркою.
Вони вибігли у коридор. Одразу помітили стоячого на колінах інструктора, що порпався у нутрощах приладної панелі. Він витягнув екранчик, котрий зараз світився зображенням червоного замка, та судомно перебирав дроти. Також червоним віддавало скло у віконці двері. Причому таким червоним, що переливалося клубами.
А ще червоною була цифра на тій двері.
Точніше, трясця, число!..
– Чому?.. – усмішка десятої віджила своє, та й дівчина опустила свій погляд…
– Що сталося?!
– Росіяни зламали нас! Локально, але цього вистачило, щоб втрутитися у процес випробування, і там… трясця! Звідки ці виродки тільки дізналися про випробування, і якого біса причепилися, га?!
Джура збліднув, та метнув переляканим оком на офіцерку. Вона ж спохмурніла, та продовжила:
– Де Джура-10?
– Вона там! Ми же зав’язали її на декілька вузлів, посадили на ланцюг, замкнули кайдани… трясця! – вигукнув, коли дроти заіскрилися. – Згідно з її психологічним випробуванням я повільно запускав суржій та дим… вона мала розв’язатися до знепритомнення… їй треба було проявити витримку, не піддаватися страху червоної загрози, і вона б змогла… але ні!
Інструктор болісно зморщився, продовжуючи порпатися у дротах.
– Коли я вже вирішив зупиняти подачу та розпочати вентилювання, нас зламали, і я втратив доступ до керування кімнатою! – Дроти знов заіскрили: – Трясця!
– Вона ж вціліє?.. – розгублено спитав парубок.
– Сподіваюся…
– Як ви можете так казати?! – юнак вибухнув. – Ви ж маєте бути обачними у випробуваннях!
– Подача суржію мала бути мінімальною! – рикнув чоловік. – Це не я накликав твоїх дружків!
Парубок стиснув кулаки, проте замок нарешті змінив колір на зелений.
– Є! – вигукнув інструктор, і стрімко підвівся; одночасно з цим тицьнув на замок, а іншою рукою поліз у кишеню за своїм ключем від кайданів.
Двері почали від’їжджати убік, та червоний дим із газом дихнули у щілину, першими обдавши чоловіка – той збирався першим же і ринутися у приміщення.
Наступної миті його очі розширилися, він стрімко тицьнув на замок, і двері миттєво зачинилися.

– Чому я до тебе так ставлюся? – тихо перепитала десята. – Певно тому, що я не бачу тебе росіянином… вони ж покидьки, – дівчина криво посміхнулася, та відвернулася, стискаючи вузол білого рушника, – а ти, дев’ятий, швидше насправді українець. Ти… ти не «кинув». А я…
Вона затягнулася, не в змозі сказати.
– А я…
Білоруска дерев’яними пальцями вчепилася у вузол, і біле полотно несподівано впало до її ніг.
– Кинула.

– Що? – парубок врізався у плече інструктора. – Нащо ви зачинили?!
– Тхне суржієм, – відповів блідий чоловік, котрого ще лоскотали хмарки червоного. – Схоже, ці покидьки зробили його подачу на максимум…
– І що?!
– Ми знепритомніємо за секунди, може десяток. А невдовзі смерть…
– Певно, – подала тихий голос Тетяна, непомітно для парубка переглянувшись з інструктором, – вона вже померла. Або помре за лічені секунди.
– Але ж… – виходець з Росії окинув їх зневіреним поглядом. Для цього йому треба було б повертати голову, бо вони стояли по боках від нього, але натомість його тіло несподівано ступило крок назад.
І він розгублено спитав:
– Ми що… кинемо її?..

– Кинула… – відсторонено продовжила оголена білоруска. – Я не протестувала проти рішення уряду заморозити війну. І знаєш… бог із цими клятими землями – але ж тепер мільйони білорусів житимуть під окупацією… А їхні діти, дев’ятий… – вона розвернулася до нього, з голим тілом, і душею, проте виходець з Росії дивився прямо у її вічі.
Котрі вона опустила.
–… вони стануть росіянами.

Циферблат кліпнув, показуючи «20:19», і немов встряхуючи застиглу кімнатку:
– Це… так, – заговорила Тетяна. – Україна розквітнула… і померлі захисники, певно, пишатимуться… пишалися б, як би вижили…
Юний українець видихнув.
– Так, як би вижили…
– Але вони померли.

– І знаєш, – тихо продовжила дівчина, – чим я зараз переймаюся найбільше?.. Долею моїх співвітчизників? Вона сумна… але я боюся, що нас не візьмуть у НАТО. Ми пішли на заморозку, але тепер від нас вимагають офіційно відмовитися від окупованих… і все одно можуть не взяти!..

Джура болісно зморщився – на нього тиснула порожня кімнатка що як для допиту… і слова українки.
– До чого ви, пані Тетяно?
– Я… мені шкода тих, хто помер. Шкода їх… – її голова повільно хилилася… поки не застигла: – Як думаєш, за що вони помирали?
– Не знаю, пані Тетяно, – людина ковтнула ком у горлі. – Я навіть не можу уявити, як це йти назустріч смерті… – він зім’явся.
Опустив погляд.
Аж раптом його серце несподівано загупало. Як тоді.
Перед червоним димом.
– Певно, – сипло заговорив парубок, – певно… – руки увінчалися кулаками, і він підняв палкий погляд, – вони йшли на смерть заради життя інших.
– Заради інших?
Українка стрепенулася, і подивилася у ті клуби вогню.
– І вони померли не дарма, й ті інші врятовані?

Інструктор відступив на крок від дверей, і хитнув головою:
– Особисто я не ризикуватиму життям заради неї.
– Шкода її, але і мені вона ніхто, – Тетяна зітхнула.
– Не можна, – парубок із жахом перевів погляд з офіцерки на інструктора, назад… – кидати… не можна!
– Якщо хочеш, то тримай, – чоловік рвучко протягнув парубку ключ. – Підеш? Ризикнеш життям заради іншого?
– Я… – у його горлі раптом пересохло, а серце загупало. Як тоді.
ЗНОВ.
Навіть гучніше! Бо цього разу він точно знав, що смерть реальна…
– Рахунок на секунди! – несподівано гаркнула Тетяна.
Парубок смикнувся. Проте так і залишився на місці, перед порогом. А душею клубочився страх, страх реальної смерті, на порозі такої омріяної утопії.
Тож він стояв, поки серце стискалося від туги, а свідомістю пульсувала думка:
«Невже заради того, щоб жити в Утопії, потрібно кинути іншого?»