Читати книгу - "Боги останньої гори, Катя Орлова"

Вона повільно рушила вниз, сходинками. Їй належало провідати кількох хворих у селищі.

У пам’яті знову сплив флешбек: як вона вперше використала портативний аналізатор трав. Аварійний ШІ підказав рецепти, а вцілілі хімреактиви дозволили синтезувати кілька лікарських засобів. Місцеві з благоговінням дивилися на неї, коли звичайна настоянка від гарячки почала творити справжні дива.

— Так і стала я «богинею-цілителькою», — тихо пробурмотіла Мія, похитавши головою.

Тим часом вона знала: Джасті продовжував розбирати уламки корабля разом з Амару і групою молодих мисливців. Катастрофа знищила двигуни, генератори, систему зв’язку, але дещо все ж вдалося врятувати. Декілька портативних сонячних батарей, плазмові пили, антигравітаційний захват… Мія скривилась: усе це тепер припадало пилом у сховищі, яке для них виділив Амару. Без справжньої ремонтної бази вони навряд чи колись полетять.

«Але ми хоча б живі», — подумала вона.

Ще одне спогад промайнуло в свідомості:

Вони з Джасті тягнули врятовані речі до селища. Люди племені бачили, як пілот за допомогою антигравітаційного пристрою без жодного зусилля пересуває важелезну обшивку. Відтоді ніхто більше не сумнівався в «божественності» чужинців.

Мія зітхнула, підходячи до нижнього майданчика: попереду вже виднілись масивні ворота з тих самих кам’яних блоків.

— Неймовірно… — пробурмотіла вона собі під ніс. — А ж бо й саму нашу «оселю» ми звели з таких самих глиб…

І одразу згадала, як вони будували дім:

Три місяці тому…

Це Віро запропонував використати камінь. Джасті взяв до рук плазмову пилу й антигравітаційний захват — і буквально за тиждень нарізав силу-силенну рожевуватих блоків, схожих на граніт. Під керівництвом Віро, який лежав із перебинтованою ногою, Джасті склав стіни, вирізав акуратні віконні отвори, в які вони вставили вцілілі листи прозорого пластику. Для місцевих це житло здавалося справжнім палацом, а самі прибульці жартували про «божественне будівництво».

— «Раз вони вважають нас богами — доведеться відповідати», — згадались їй тоді слова чоловіка.

— Тоді я погодилась… а тепер ось — живемо в «моноліті», — промовила Мія впівголоса й усміхнулась.

Вона поглянула на жвавий майдан селища, залитий сонячним світлом. Люди помітили її та шанобливо схилили голови у привітанні. З кожною новою зустріччю Мія розуміла: вони тут надовго. І єдине, що залишалося, — навчитися жити в цьому світі, поки (або якщо) за ними не прилетять.

«А хто ж прилетить?.. І коли?» — подумала вона з сумною посмішкою. Відганяючи сумніви, Мія попрямувала до першого хворого, якому давно обіцяла допомогу.

До неї підбіг один із підлітків. Мія одразу впізнала його: кілька днів тому бідолашного вкусила отруйна змія, і він уже марив у гарячці, коли селяни прибігли на гору, благаючи всемогутніх богів про допомогу. На щастя, в аварійних аптечках Мії знайшлися потрібні препарати, і вже за пів дня хлопця вдалося поставити на ноги: жар спав, запалення минуло, і зовсім скоро Румі повністю одужав.

— Вітаю, Румі, — лагідно мовила Мія, намагаючись допомогти йому підвестися, коли той упав їй до ніг у поклоні. — Як ти себе почуваєш? Ти ж більше не будеш сам ловити змій, правда? Ти ж обіцяв.

Мія вже розмовляла місцевою говіркою краще, ніж Джасті чи Віро: ще вдома вона вивчила багато мов.

— О, Велика Мі-йа! Клянуся, я більше й кроку не зроблю до змії, якщо ти так накажеш! — вигукнув Румі палко.

— Годі, Румі. Я ж не забороняла тобі полювати на змій, я лише просила не робити цього сам. У тебе ж є друзі, так?

Хлопчик знову хотів кинутись до її ніг, але Мія м’яко зупинила його за плечі.

— Звичайно, Велика Мі-йа! Тепер я ходжу на полювання з друзями — Тару й Урпі, й жодна гадюка нас більше не вкусить! А якщо й вкусить — сама ж помре в муках, бо наша кров священна після твого дотику! — з запалом випалив Румі, дивлячись на неї знизу вгору.

— Урпі каже, що її мама вірить: кров тих, кого торкнулась богиня, смертельна для змій, — хлопець схвильовано поділився «відкриттям».

— Урпі — твоя подруга, дівчина? — Мія усміхнулась.

Румі зніяковіло відвів погляд. Мія прослідкувала за його очима й помітила, як із одного будинку визирнула голова дівчинки — років дванадцяти: вона спостерігала за ними, широко розплющивши очі.

Мія тихенько засміялась і погладила хлопця по голові.

— Твоя подруга дуже кмітлива. Але передай їй, що я суворо забороняю перевіряти, чи справді укус змії смертельний для неї самої. Мені буде дуже прикро, якщо тебе знову вкусить змія, розумієш?

Очі Румі налякалося забігали, й він швидко закивав:

— З-звичайно, Велика Мі-йа! Обіцяю бути обережним і не турбувати тебе більше…

Хлопчик востаннє вклонився й побіг у бік того самого будинку, де жила Урпі. Мія важко зітхнула, проводжаючи його поглядом. «Бути "богинею" іноді надто важко…» — подумала вона з гіркотою. «І совість болить, наче справжній укус гадюки…»

Вона рушила далі й наблизилась до одного з будинків. Вона ще не встигла навіть постукати, як двері відчинились, і на порозі з’явилась дуже стара жінка. Намагалась поклонитись — і раптом схопилась за спину, тихо застогнавши. Мія одразу ж підтримала її під руку й, не вагаючись, допомогла повернутись у дім.