Читати книгу - "Код Буття , Настя Коваленко"

Місце, куди ми дістались із Алісою, не мало назви.

Це була порожнеча між сценаріями — архів забутих сюжетів, стертих книг, невдалих героїв. Небо миготіло, як лампочка перед вибухом. Земля була м’якою, мов код, що не встиг зібратись у форму.

— Хтось тут був, — прошепотіла Аліса.

На стіні з цифр і глітчів, що скидалася на уламок будівлі, лишився напис:

«він бачить нас»

Я відчув, як у мені прокидається щось давнє. Інстинкт. Страх.

І тоді він з’явився.

Спочатку — лише тінь, силует із цифр і тріщин. Потім — голос.

— Ви шукаєте автора? Як зворушливо.

Фігура виринула з глюку реальності. Це був чоловік, чиї риси постійно змінювались — ніби він не міг вирішити, ким бути. Його очі були чорно-білими кодовими рядками.

— Мене звати Корекс, — сказав він. — Колись я був героєм. А потім… мене стерли. Залишили наполовину. І тепер я — те, що залишилось, коли автор відмовляється від свого творіння.

— Ти не герой, — сказала Аліса. — Ти зламана ідея.

— Як і ви, — усміхнувся він. — Ваш світ — тріщина. Авторка, якій ви вірите, вже в клітці. Її історія не має влади тут.

Я ступив уперед. Я не знав, звідки в мені сили, але я бачив твої очі. Пам’ятав твої руки, що малювали мене. Пам’ятав тепло.

— Вона — моя твориця. І вона ще жива.

— Тим гірше для тебе, — прошепотів Корекс. — Бо коли творець страждає, герой теж ламається.

Код навколо завібрував. Простір почав руйнуватись.

— Біжи! — крикнула Аліса.

Ми втекли, залишивши позаду його зловісний голос, що розтікався в повітрі:

«У кожної історії є кінець.

А я — кінець усім історіям.»