Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

class="p1">Міша Серце вмостився на стільці, Зока Бармен приніс пиво, було відпито перші ковтки, знову задзвонив трамвай, Міша Серце поставив руки в захисну стійку, всі, як один, дивилися на нього і всі всміхалися. Усміхався й Веле Футболіст, який, кажуть, не сміявся з 1951-го, коли Пандуровичу з «Пролетаря» в запалі футбольного протистояння видер око. Усім раптом здався симпатичним цей побитий життям боксер, якому по всьому на світі залишилось тільки відлуння гонга у вухах. Міша Серце завдяки цьому випив ще одне безкоштовне пиво.

Наступного дня вже сам прийшов у «Кварнер». Завсідники зустріли його розуміючими поглядами, Веле Футболіст поплескав по плечі, Зока Бармен, протираючи склянки, гукнув:

— Егей, Тахікардіє, трамваїв поблизу нема?

Міша Серце змовницьки глянув на нього та замовив пиво. Проїхав перший трамвай, сподіваний, Міша Серце показав йому середнього пальця, але не врахував, що приїде й наступний. Кожне наступне пиво робило його захисну стійку міцнішою та вправнішою. Місцеві знали це, от і замовляли йому пиво. Його рефлекси стали частиною щоденних ритуалів, і тільки Лойзе Професор по багатьох місяцях іще сумнівався, що є на світі людина, яка ніяк не звикне до трамвайного дзенькоту.

Це, врешті-решт, і не важило вже. Міша Серце для «Кварнеру» був зозулею, що кує, позначаючи кожну повну годину. У дні, коли він у пивничці не з'являвся, всім було якось порожньо, усі мали враження, ніби втратили щось добре й важливе. Час вислизав поміж пальців, пиво втрачало смак, віньяк — свою міцність. Минущість, порожні кишені та тихе й погрозливе наближення війни — тільки це було визначеним. Коли наступного дня Міша Серце з'являвся у «Кварнері», люди з радістю й оптимізмом чекали першого трамвая.

Шостого квітня їх зустріли некролог Лойзе Професора на скляних дверях «Кварнера» та розповідь про перші снаряди, що впали на Ярчедоли[20]. Того дня менше пили та більше говорили. З холодними й тверезими головами Едо Інженер, Веле Футболіст, Мехо Десантник, Мірсо Більярдист і Стево Злодій аналізували ситуацію. Вирішили, що буде так, як бути мусить. Мато Селюк зазначив, що Лойзо Професор, мабуть, останній з їхнього товариства, кого Бог покликав до себе через цироз, інші знизали плечима, а в дверях з'явився Міша Серце. Сів за свій столик, запалив цигарку і процідив:

— Цей бій триватиме сто один раунд, а в мене в голові не трамваї, не аперкоти і не ваші жарти. Мене оце, оце вб'є!

Тричі вдарив себе кулаком правиці з лівого боку грудей та багатозначно огледів присутніх.

— Міша не божевільний, а серце — не тупий біцепс, щоб не розуміти. Я знаю, про що ви думаєте, коли сюди заходжу. Ще два рази зайду в ці двері, а за третім буду вже не Міша Серце, а Міша Четник. Грьобані погани, тепер вам з дупи в голову нарешті сяйнула думка, хто ви й звідки, а поки брати ножі гострили, ви мені замовляли пиво, один поперед другого! Тепер Міша буде винний, що ви на поїзд спізнилися. Ось вам голова моя, розбийте її вже, щоб потім не вважати, що я клав на вас і на всіх, хто це придумав!

Міша обхопив голову руками, всі присутні заледеніли, Зока Бармен розгублено промовив:

— Бляха, Міша, та я теж серб…

Той не рухався, підскочив до нього Веле Футболіст, і тільки щось пробелькотів, тільки злегка торкнувся боксерового плеча — той як підскочить, та як продемонструє аперкот, якого ще Боснія не бачила. Посипався Веле Футболіст на підлогу, всі поскакали на рівні ноги, а Мехо Десантник із повними сліз очима промовив:

— Не треба так, Мішо, це ж, бляха, гріх!

— Який ще гріх, мавпо? — крикнув той.

— Якщо сам не розумієш, дарма пояснювати. Шкода мені трамваїв, і людей, та й тебе, коли так говориш.

Міша Серце здригнувся, ніби його щось підкосило, тахікардія чи що, і впав назад на свій стілець, сполотнілий, із геть порожнім поглядом. Усе зайняло якісь дві хвилини, навіть трамвай не встиг проїхати.

Зока Бармен швиденько віньяку налив, приніс йому на столик, а той не ворушиться. Стояла тиша, Міша Серце почав терти очі, за його столом зібралася ціла пивниця. Ніхто не знав, що казати, знадвору чути було постріли і якісь далекі вибухи, трамваї їхали, але не дзеленчали, і душі наче переселялися з тіла в тіло, прибирали іншої подоби, перетворювалися на хворобливе й невпізнанне.

Того вечора всі розійшлися мовчки. Наступного дня перед «Кварнером» впала граната, розбила вітрину, всередину забігли волоцюги, поперекидали меблі та повиносили пляшки з випивкою. Завсідники навіть не прийшли подивитися, що сталося із «Кварнером». Розбіглися по інших пивницях, або й просто собі погубилися.

Колишній боксер баня-лучанської «Славії» Міша Серце загинув на мості біля Першої гімназії. Дехто каже, що куля влучила йому просто в серце, дехто — що таки в голову. Щоденна газета написала, що поліг іще один заслужений спортсмен, вбитий злочинною рукою. Це й усе, за потреби можна хіба додати, що в депо та вздовж цілого маршруту, розстріляні запалювальними снарядами, згоріли всі трамваї.

Вільний

То був 1944 рік, і ніхто не знав точно, що відбуватиметься далі. Богдан і Міра ночі проводили у довгих болісних розмовах, допоки остаточно не вирішили позбутися того плоду. Богдан через свої зв'язки розшукав якогось німця, лікаря, що у глибокій таємниці звільняв високопоставлених міщанок від небажаних дітей. Операцію зробили, але живіт у Міри й далі ріс. Коли зрозуміли, що плід пережив лезо кюретки, було вже пізно. Настали місяці страху: що народиться після невдалого аборту, на що воно буде схоже, чи матиме дві руки, дві ноги та голову.

У день звільнення Сараєва народився хлопчик, якому дали ім'я Слободан[21]. Плакав так само, як інші діти, доки останні німецькі загони, роззброєні, з опущеними поглядами, відходили з міста; мати весело міняла обпісяні пелюшки, доки містом ширилася історія про повішеного у Ступі священика. Хлопчик уперше всміхнувся того дня, коли на Вовчій стежці захопили останніх четників і потім провели їх через місто. Здавалося, батьківська тривога була безпричинною і сам Бог зробив так, щоб малий Слободан став провісником кращих часів, широко розкрилених обіймів та опущених долонь, якими більше не треба затуляти яйцеголовий страх.

Але в часи перших народних будівництв виявилося, що з хлопчиком таки щось негаразд. Деякі речі він засвоював швидше за своїх однолітків, але інші ніяк йому не давалися; тоді він спершу довго й невтішно плакав, а потім поринав у себе і цілими днями дивився в одну точку. Коли ж нарешті оживав,