Читати книгу - "Море-океан"

Омивання у хвилях — так називали його лікарі.

Зробили навіть пристрій, справді, такі собі паланкіни, мабуть, для пані й панянок, щоб заховати їх від нерозважливих поглядів. Вони сідали в паланкін, запнутий зусібіч запонами градованих відтінків — неяскравими кольорами, так би мовити, — і їх заносили в море, на кілька метрів углиб, і там, вийшовши з паланкінів, що ледь торкалися поверхні води, вони купалися з лікувальною метою, майже невидимі за своїми запонами, що розпрямлялися на вітру, паланкіни, схожі на шатро, що гойдаються, ніби у вбранні для непоясненно загубленої в морі церемонії, що з берега видавалась виставою. Омивання у хвилях.

Лише наука здатна на певні речі,

це справді так. Зруйнувати столітню відразу до жахливої морської утроби, гнилля та смерті — й вигадати ідилію, яка поволі розповсюдиться на всі узбережжя світу. Одужання — немов кохання. А згодом ще й таке: якось на узбережжі в Деппері хвилею на берег винесло човна, руїни, завбільшки з обмілину. І люди, зваблені хворобою, розсипавшись по кілометровому березі, кожен поринув у морські обійми, розкидавши вишуканий одяг по піску скільки сягає око, кожен поринувши у власну кульку з емоцій, хіті й страху. З ласки науки, що їх скликала на берег, усі спустилися зі своїх небес повільно до уламків човна, які вагалися, чи сідати на обмілину в піску, немов посланець, що боїться прибути на місце призначення. Вони підходять. І витягують його на сушу. І бачать. Умостившись на дні судна, звернувши погляд у небеса й випроставши руку вперед, лежить там те, чого раніше там не було. І побачили вони…

святого. Дерев’яною була та статуя. Кольоровою. У загортці аж до п’ят, на горлянці — розітнута рана, але обличчя було цього не свідоме й покірно лежало божественно-безжурне. І нічого більше в човні, тільки цей святий. Сам-один. І всі гуртом, інстинктивно, підвели на мить очі, шукаючи на плесі океану обриси церкви; думка зрозуміла, але водночас і думка нерозумна, позаяк немає ні церков, ані хрестів, ані стежок, море шляхів не має, море непоясненне.

Погляди десятка інвалідів і виснажених жінок, прекрасно-далеких, і лікарів, схожих на мишву, помічників та підданців, старих еротоманів, роззяв, рибалок, дівчаток — і один святий.

Розгублені й вони всі, і він. Очікують.

На березі в Деппері, одного дня.

Ніхто ніколи так нічого й не збагнув.

Ніколи.

— Повезете її в Дашенбах — це ідеальне узбережжя для купання у хвилях. На три дні. Одне занурення вранці й одне по обіді. Спитайте лікаря Тавернера, він забезпечить вас усім необхідним. Ось для нього рекомендації. Тримайте.

Барон схопив листа, навіть не поглянувши.

— Вона від цього помре, — мовив.

— Можливо. Але дуже малоймовірно.

Тільки великі лікарі спроможні висловлюватися так цинічно точно. А Аттердель був найвеличнішим.

— Скажімо таке, бароне: можете собі тримати цю дівчину, замкнувши в замку, упродовж років, прогулюватися по білих килимах та спати посеред летючих людей. Та настане день — і якась емоція, яку ви не зможете передбачити, забере її у вас. Амінь. Або ж, погодившись на ризик, слухатиметеся моїх приписів і сподіватиметеся на Божу ласку. Море поверне вам вашу доньку.

Може, мертвою. Проте, якщо живою, то живою по-справжньому.

По-цинічному нестеменно.

Барон так і стояв без руху, тримаючи в руках листа, на півдорозі між собою й лікарем, зодягненим у чорне.

— Ви бездітний.

— Це геть неістотна обставина.

— Утім, дітей у Вас немає.

Глянувши на лист, повільно поклав його на стіл.

— Елізвін залишиться тут.

Запала тиша на мить, але лише на мить.

— Ні за що у світі.

Це сказав отець Плюш. Насправді ж фраза, яка народилась у його голові була складнішою й ближчою радше до такої: «Можливо, варто відкласти ухвалення рішень доти, доки при ясному розумі не поміркуєте про те, що…», — щось на кшталт цього. А втім, «Ні за що у світі», безперечно, легше для вимови та коротше речення, якому не важко прослизнути в ланки іншого, ледве торкнувшись поверхні мовчання, як несподіваному й непередбачуваному змієві.

— Ні за що у світі.

Це вперше за шістнадцять років, що отець Плюш наважився суперечити баронові в питанні, що стосується життя Елізвін. І відчув якесь дивне сп’яніння: ніби він щойно викинувся з вікна. Панотець був людиною досить практичною: уже якщо в повітрі опинився, то чому б не спробувати полетіти.

— Елізвін поїде аж до моря. Я сам її повезу. Якщо треба, залишуся там на багато місяців, років, допоки вона не набереться сили, щоб зайти у воду абощо. І зрештою повернеться додому — живою. Будь-яке інше рішення було б ідіотизмом, ба більше — боягузтвом. Дарма що Елізвін боїться, а ми не маємо боятись, і я не боятимуся. Їй до смерті байдуже. Бо вона жити хоче. І те, чого хоче, матиме.

Годі було повірити, що він таке каже, отець Плюш. Не йняли віри, що це він.

— Ви, лікарю Аттерделю, анітрохи не розумієте про людей, батьків і дітей, анічогісінько. Тому я вам вірю. Правда завжди нелюдяна. Як ви. Я знаю, що ви не помиляєтеся. Мені вас шкода, але вашими словами я захоплююсь. А я, жодного разу в житті не бачивши моря, поїду аж до нього, бо мене надихнули ваші слова. Це найнісенітніше, найсміховинніше, найбільш нерозумне з того, що мені колись випадало робити. Проте на всій землі Кервола немає людини, яка мені завадить. Жодної.

Схопивши зі столу листа, він поклав його в кишеню.

Серце в грудях у нього калатало, як шалене, руки тремтіли, а у вухах чулося дивне дзижчання. І не дивина, подумав: не кожен день випадає змогти полетіти.

Тієї миті могло трапитися будь-що. Справді, часом трапляються миті, у які всюдисуща та логічна мережа випадкових послідовностей здається, заскочена життям зненацька, і сходить у партер, змішуючись із глядачами, облишивши сцену, щоб там, під променями запаморочливої й несподіваної свободи, невидима рука виловила в безмежному лоні ймовірностей і серед мільйонів речей одну-єдину річ, дозволивши їй статися. У мовчазному трикутнику з цих трьох чоловіків проминали мільйони речей, які, можливо, у ньому вибухнули б, одна по одній, допоки раптом, як блискавка, коли розвіюється сяйво й курява, одним-одна, малесенька, з’являється в колі того часу та простору, сором’язливо намагаючись трапитися. І трапляється: барон