Читати книгу - "Шепіт у пітьмі , Дроянда"

Холодне повітря ранку пронизувало великі коридори бази. Соня йшла швидко, але подумки була далеко — не тут, не зараз, а у спогадах, які виринули так несподівано, що перехопило подих.

Артем.

Його ім’я прокотилось усередині, як шепіт старого листя на вітрі. Скільки років минуло? Вони були друзями. Можливо, навіть більше. Але тоді, у ті студентські дні, вона не встигла зрозуміти, ким він був для неї насправді.

Університет. Книги, проєкти, довгі вечори з кавою і суперечками про філософію та сенс історії. Артем завжди був трохи наївним, добрим — надто добрим для того часу, що прийшов згодом.

Він захищав її. Коли Дмитро Олегович почав перетинати межі, саме Артем перший звернув на це увагу. Його слова тоді були простими:

— Соню, не довіряй йому. Він не просто викладач. Він... інший.

Вона тоді не послухала. Не повірила. А коли зрозуміла, було вже пізно. Артема перевели. Потім — зник. Офіційно — за власним бажанням. Неофіційно — ніхто не зміг його знайти.

"Може, він живий?" — подумала вона, зупинившись біля панелі управління. — "Може, він десь поруч, просто під іншим ім’ям?"

Її пальці затремтіли на склі планшета. Вона відкрила доступ до внутрішньої бази даних. Пошук. Псевдоніми. Зображення.

В одному з досьє вона побачила профіль агента з кодуванням Тінь-07. Схожий. Надто схожий. Ті самі карі очі, трохи втомлені, але уважні. І родимка під вухом — така сама.

Ім’я: Артем А. Стан: активний. Розташування: невідоме.

Соня натиснула відстежити сигнал.

Це вже було не просто завдання. Це була пам’ять. Надія. І відповідь на одне дуже просте запитання:

"Чи може хтось із минулого ще врятувати твоє сьогодення?"